Архів
П’ятниця,
23 листопада 2018 року

№ 90 (19637)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарНаша пошта
  • За рубежем
Таки пішли на поступки

ПОЛЬЩА. Сейм схвалив поправки до закону про Верховний суд, яких вимагав ЄС.

Докладніше...
Доживемо до 25 листопада

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Прем’єр-міністр оголосила про намір 25 листопада підписати угоду з країнами Євросоюзу щодо Brexit.

Докладніше...
Дозволили стріляти на ураження

США. Білий дім дозволив Пентагону застосовувати летальну зброю на кордоні з Мексикою.

Докладніше...
Дали довічне

ТУРЕЧЧИНА. Суд Анкари виніс довічні вироки 74 особам, яких звинуватили у спробі державного перевороту.

Докладніше...
Торговельний демарш

КОСОВО запровадило тариф у 100% на імпорт товарів із Сербії та Боснії.

Докладніше...
Новий політичний акцент

ФІНЛЯНДІЯ починає піврічне головування у Раді Європи.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Село довіку не забуде

Ганна Кліковка.

Запорізька область.

Нещодавно мимоволі стала свідком розмови двох жіночок. Спілкувалися російською, що для Запоріжжя не дивина. «Опять только про голодомор по радио и говорят, будто нет других проблем…» — зневажливо мовила одна. А друга підхопила: «Уже и людей, которые об этом что-то могли помнить, нет на этом свете, зачем ворошить прошлое».

НА ЖАЛЬ, так думають не лише ці дві. Серед покоління, яке піднялося, не знаючи, дякувати Богу, як гірко в хаті без шматка хліба і нестерпно чути плач голодних дітей, є чимало прагматичних циніків, які не хочуть знати минулого, не відають свого коріння, не здатні обміркувати прочитане, бо останню книжку, в кращому разі, тримали в руках у школі.

Так, шкода, але покоління, на долю яких випали страждання часів лютих голодоморів в Україні, відходять за вічну межу. І як мудро зробили історики, вчителі, краєзнавці, що записували їхні спогади, зберегли по краплині свідчення очевидців про неймовірні жахіття свого народу, надто ж українського села.

Сільська вчителька із Піскошиного, що у Веселівському районі, Ніна Борисівна Мошенська зберігає записані від земляків розповіді про страшні тридцяті. «Хочу, щоб якомога більше людей дізналося про ті часи, там усе — чистісінька правда», — сказала жінка, передаючи ці замітки.

Зі спогадів Поліни Іванівни Криворучко, 1921 року народження:

«Скільки живу, пам’ятаю зиму 32-33 років. Мій батько працював головним бухгалтером у колгоспі «Дружба», у справах організації комуни поїхав у Великобілозерський район. У цей час ходив дворами односельчанин Григорій Помазан, разом з товаришами розкуркулював заможніших селян. У нашому обійсті забрали корову, зерно, заховане під помостом. Вилили борщ з казанка в печі, розсипали пшоно. Дружина Агафія Іллівна, трійко малолітніх дітей — шестирічна Марійка, трирічна Феня, восьмимісячний Іванко залишились без годувальниці. Як сильно кричало дитя, бо хотіло їсти, а у матері в грудях не було жодної краплі молока. Далі крик змінився тихим плачем, а потім маля навіки замовкло. Другою померла сестричка. Їх поховали у льоху. Батько, повернувшись, з горя зліг і більше не встав. Мама прохала своїх братів поховати чоловіка, ті поклали небіжчика на воза і кудись повезли, де знайшов останній спочинок, ми так і не знаємо. Тоді ж, у 33-му, в родини забрали пару коней, гарбу й увесь інвентар — плуг, культиватор, борони. Люди йшли на все, аби вижити. Наприклад, рідний дядько Фені, щоб вижити, змушений був одружитися на кривій підсліпуватій Олександрі, вона була серед тих, хто розкуркулював селян. Після війни дядько кинув тітку Шурку з двома дітьми і одружився на іншій. А тоді це одруження і нас рятувало, дядько приносив мамі висівок, хліба чи молока. Навесні виросла трава, вже ласували лободою, калачиками, гірчаком. Зі свиріпи, яку варили, можна було зробити маторженики. А у 34-му році Феню віддали в дитсадок, він працював цілодобово. Дівчинка приносила звідти мамі шматочок хліба. Те примітив сусідський хлопчина, перестрівав і забирав хліб, мала йшла додому, гірко ридаючи...»

Розповідь Феодосії Федорівни Фуртат, 1929 р. н., с. Піскошине, записана учнем Минчикурівської ЗОШ Владиславом Задніпряним:

«Пам’ять зберігає ті жахливі картини. Малі діти ходять голодні й безпритульні, їхні батьки лежать у хаті мертві. Просто неба лежать, бо солому, якою вкрита хата, згодували корові, щоб дала хоч трішки молока. Не порятувало… На вулицях живих не видно, тільки мертві обабіч дороги. Лютують хвороби — короста, виразки. Людей переслідують за жменю зерна, одразу судять. Дітей, які залишалися сиротами, віддавали у сиротинці, відтак назавжди втрачався зв’язок з родом. Померлих ховали у загальній ямі. У кого ставало сили, запрягали коней у підводу, їхали селом збирати небіжчиків, звозили в одну могилу. Смерть косила селян щодня, щогодини. Ніхто не міг узнати, де поховані близькі. Здавалося, що це страхіття не закінчиться ніколи.

Розказуйте, дітки, своїм дітям, онукам про те, що діялося, нехай вони розуміють, що нічого страшнішого від голоду немає. Не доведи, Господи, щоб таке повторилося».

Зі спогадів Людмили Іванівни Воблої та жителів села Піскошине про сільського вчителя — подвижника Олексія Воблого:

«Олексій Васильович Воблий приїхав у село в середині 20-х років. Працював учителем і директором школи, вечорами — у школі лікнепу. Діти його обожнювали — організував хор, драматичний гурток, де ставили українські вистави. Мешкав при школі з дружиною і сином. Коли в 33-му настав голод, учитель організував на власні кошти їдальню. Усе, що виростили, мали в припасах, віддавали туди, рятуючи від смерті голодних дітей. Зробили велику плиту, де постійно варили страви для голодуючих. Щодня давали дітям пісний суп і чай. Дітей, які від недоїдання ослабли, Олексій Васильович додому не відпускав, спали в школі на соломі, укриті вчителевою ковдрою. Вечорами іще підгодовував. Прихистив учитель дітей, батьки яких померли від голоду, у нього мешкали Іван Марунич, Юхим Тимченко, Михайло Маловічко, вони завдяки йому вижили тієї лютої пори...»

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Досі без помітних зрушень
Читати
Знайшли заміну
Читати
Невтішна демографія
Читати
Пенсії доставлятимуть
Читати
Без візи — до екзотичного краю
Читати
Готуймося до свят
Читати
Держдопомога на вибір
Читати
Сезон закінчено
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове