Наша пошта

Доля Ковалів

Ольга ФУРСЕНКО.

с. Озера

Бородянського району

Київської області.

ДЕМ’ЯН Коваль під час колективізації добровільно віддав у колгосп корів, волів, коней, землю, сільськогосподарський реманент тощо, а сам пішов працювати конюхом. 1933-го, коли тварини почали помирати від голоду, Дем’яна і його напарників звинуватили у крадіжці кормів, засудили і відправили відбувати покарання. А його дружину з двома дітьми вигнали з будинку, не дозволивши взяти з собою навіть одяг. Спершу вони жили в курені серед поля. Діти збирали гнилу залишену картоплю, буряки і колоски, з яких мама готувала затірку з лободою або пекла коржики. Проте не вбереглися. Один із жителів села, побачивши вдосвіта дим із куреня, завітав туди. Попри вмовляння і крики голодних дітей розбив чоботом горщика з варивом, а затим розвалив і самого куреня.

Настали холоди, а дітися було нікуди. Спали під яблунею, яка їх уже не захищала від дощу, бо скинула все листя. Рідний брат Андрій не витримав поневірянь сестри з дітьми і потай запрошував їх пізньої ночі до хати, а рано вдосвіта вони полишали його дім. Молодша донька Марійка тяжко занедужала, після чого втратила слух і мову. Мати не витримала страшної біди і пішла в засвіти на початку 1934-го. Тільки тоді було дозволено двоюрідній сестрі дітей Одарці взяти до себе старшу Антоніну, яка допомагала їй доглядати дитину і ходила на роботу в колгосп, а Марію віддали в Немирівську школу-інтернат.

Повернувшись із лісоповалу, Дем’ян гірко плакав, дізнавшись про долю своєї сім’ї. Він був чоловік високий, красивий і працьовитий. Тож згодом одружився і забрав до себе дітей. Вони переїхали в сусіднє село, де збудували власний просторий дім і жили в ньому всі разом.