Наша пошта

Голодний 1947-й

Анатолій ПЕПЧУК.

с. Босівка

Лисянського району

Черкаської області.

1946 РІК був дуже посушливий. Через це трудівники колгоспу імені Литвинова села Босівка, як і інших господарств Лисянського району Київської (нині Черкаської) області, зібрали надзвичайно низький урожай сільськогосподарських культур. Не порадувала восени і городина, надто основна продовольча культура — картопля. Із газет і радіо люди дізналися, що в Західній Україні не має відчутних проблем із хлібом. Так поступово всі прийшли до спільної думки — порятунком може бути тільки поїздка в цей регіон країни.

Мої односельці масово їздили в західні області України, допоки навесні все навкруги не зазеленіло і на деревах не з’явилися листочки. Як згадував Василь Тихонович Бабенко, в ту голодну пору йому було вісім років, і проживав він із молодшою сестричкою Тонею та матір’ю-вдовою Ялиною Макарівною. Пам’ятає, ніби це було вчора, як люди вживали в їжу і лободу, якої кругом росло дуже багато, і жалку кропиву, і листя липи, вишні та квіти білої акації тощо. Його мати працювала в ланці і в середині червня вони проривали посіви цукрових буряків, то мала змогу приносити додому невеличкі молоді коренеплоди, які варила. Це для всіх був справжнісінький делікатес. Звичайно, тим, хто тримав корову було легше діждатися хліба з нового урожаю.

У школі, тільки-но зійшов сніг і аж до літніх канікул, техпрацівниця Федора надворі в перерізі бочки варила із крупів для учнів, чиї батьки не повернулись із війни, рідку бовтанку. Хлопчики і дівчатка приходили на навчання із посудом: солдатськими казанками, бляшаними мисочками, кухлями, і їм на великій перерві наливали туди гарячої страви. Це було великою підмогою.

Та попри те, що багато селян опухли від недостачі харчування, життя в селі тривало: люди мовчки ходили на роботу, в молодих сім’ях народжувалися діти, весною, як завжди, посіяли ярі зернові та інші культури. Всі надіялися на краще майбутнє. Лише тоді мої земляки полегшено зітхнули, коли на полях дозріли хліба і настали жнива, а на колгоспний тік потягнулися підводи, наповнені золотистим зерном.

У Босівці, як стверджують ще живі очевидці тих подій, кілька одиноких престарілих людей померли від недоїдання, але офіційно про це було заборонено говорити. Така вже невтішна минувшина багатостраждального українського народу, який до проголошення своєї Незалежності більше трьох століть перебував у жорстоких обіймах «старшого російського брата».