• З літопису наших днів

У козацькій Луганці

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На самому вигині Світлодарської дуги, за околицею Луганського, в бур’янах, над якими час од часу курить легкий сизуватий димок, за кількасот кроків од мене бухкає міномет.

— ОТВЄТКА, — якось дуже спокійно, затягуючись цигаркою, пояснює головний старшина батальйону, чому наші гатять по ворогу.

А в цей же час з іншого боку, там, де розташована селищна рада, чується українська пісня. Навіть не пісня, а ностальгія за молодістю: «Десь заграла плакуча гітара, там дівчина зустріла весну…» Іду на голос і потрапляю на день народження керівника колись відомого на увесь Донбас вокального ансамблю «Луганчанка» Ніни Іванівни Михайловської.

— Добре, що зайшли, — каже пані Ніна й наливає чарку по «Марусин поясок».

Коли ж, пригублюючи її, зізнаюся, що не очікував почути на Донбасі українських пісень, Ніна Іванівна трішки ображається:

— Так ми ж українці!

Справді, тут, над річкою Луганка, живуть козацькі нащадки. Навіть більше — запорозькі. Адже колись давно ці землі належали до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. У зимівниках, які пізніше стали називатися хуторами, козаки тримали худобу, вирощували збіжжя — запасалися необхідним у походах провіантом. Згодом імперці, розбавляючи козацьку кров, поселили тут сербів, пізніше набудували військових поселень для відставних гусарів і почали перейменовувати хутори на роти — Першу, Другу… Луганське стало Тринадцятою ротою, однак між собою старожили називали селище Луганню чи Луганкою. Тут усе з наголосом на «а»: Скільоваì, Гольмаì, Краснаì… На радянських картах село значилося як «Луганское». Так чи інакше, пісень у Луганському співають на український лад.

— У нашому гурті різні жінки, — розповідає Єфросинія Порфирівна Булавін.

— Хто на Вуглегірській ГРЕС працював, хто на заводі, хто в лікарні, хто на колгоспному полі… Тепер тут майже всі пенсіонери.

Молодь почала виїздити на заробітки ще до війни, а після артобстрілів 2014 року залишала селище масово. На вулиці Калініна — приблизно 160 хат. Спочатку всі вони були порожніми, коли ж трішки втихомирилося, третина господарів повернулася у свої домівки. Той, хто приїхав, виживає переважно з господарства. Ганну Синдецьку виручають кози, яких у неї близько сотні. Когось рятує корова, когось — город. Ну і невисока «колгоспна» пенсія. А ще пісня, котра, як відомо, жити допомагає.

За 20 із гаком років, відколи існує «Луганчанка», в її репертуарі назбиралося кількадесят, а може, й сотня пісень. Більшість українські народні. Деякі написали самі. З ними до війни їздили на фестивалі в Донецьк і Маріуполь завойовувати лауреатські звання, завдяки пісням стали народним ансамблем, а тепер-от війна. Бувало, що співали по підвалах і льохах.

— Нині, якщо і йде перестрілка, то на лінії розмежування, от і сьогодні бухкало вночі й уранці,— приєднується до розмови колишня завідувачка БК Олена Іванівна Комісаренко. — Але міни, дякувати Богові, не залітають у село.

Три роки тому, коли тривали бої за Дебальцеве та Вуглегірськ, і після того тут було справжнісіньке пекло. У День пам’яті та примирення 2015 року за 40 хвилин артобстрілу на вулиці Леніна було повністю знищено понад 30 обійсть. Снаряд залетів у школу, пробив покрівлю наскрізь. Лікарню також було зруйновано. Школу за кошти благодійних фондів та держави відновили.

— Лікарні й школи можна відбудувати, — зітхає Ніна Іванівна, — а от людей не повернеш...

Згадує вона місцевих — жінку й доньку, які загинули, а син останньої залишився сиротою, чоловіка, котрого побило осколками, коли гнав худобу. Не один наш воїн тут поліг. Наклав головою в Луганському великий син України, оперний співак доброволець Василь Сліпак. Щоправда, місцеві про це нічого не знають, а можливо, вдають, що не знають. Кажуть, у нас і так проблем по зав’язку, насамперед — чим грітися взимку, коли на газ така ціна, ми, мовляв, «політикою» не цікавимося.

Ще важчою видається розмова, коли запитуєш, що вони думають про причини війни. Відповідь зазвичай така: «Там «нагорі» стався переворот, а Донбас виявився винним!»

«А на референдум ви хіба не ходили?» — запитую. «Так, ходили, — відповідають, — але не хотіли відокремлюватися від України. Кращого життя прагнули, бо живемо тут бідно, на Західній, кажуть солдати, хліви кращі, ніж у нас хати».

І ти їм що хочеш кажи, цим донбаським українцям, — про те, що референдум був протизаконний, що всі ті «януковичі» — то їхні рідні висуванці, а не з космосу прилетіли… Вони стоять на своєму, бо важко визнати: не тільки хтось, а й ти винен, що так сталося.

А якби дослухалися пісень «Луганчанки», то війни, напевне, не було б. Особливо до цих слів: «Сини України, любіть Україну, вона для любові життя вам дала…»

На фото автора: «Луганчанка» в Луганському.