• Минуле і сучасність

Бунтівний захисник селян

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Влітку цього року виповнилося сто років, як виник рух повсталих українських бунтарів-селян, котрий дістав назву махновського. У липні 1918-го німецько-австрійсько-угорські завойовники у Дібрівці — нині село Великомихайлівка Покровського району Дніпропетровської області — землю повернули поміщикам, а селян обклали непосильними податками. Тут нагодивсь із Гуляйполя Махно зі своїми хлопцями і вигнав чужинців. Дібрівські селяни майже поголовно влилися в загін Нестора, проголосивши його батьком-отаманом. А було тоді «батьку» лише тридцять літ від роду…

В РАДЯНСЬКІЙ історії повстанську боротьбу війська Махна осудливо і з презирством називали «махновщиною». Це був наче ярлик, який доволі часто чіпляли на відступників од комуністичних ідеалів.

«А чому, — розмірковує голова Дніпропетровського осередку Асоціації фермерів та приватних землевласників Анатолій Гайворонський, — махновський рух потрібно вважати злом, неподобством та чимсь ще гіршим? У горнилі збільшовиченої ери саме українські селянські маси страждали найбільше від утисків та переслідувань. Нестор Махно зі своєю армією, саме армією, а не бандою, як вважалося більшовиками, першим став на їхній захист».

Прикро, що й сьогодні деякі вітчизняні «вожді» використовують термін «махновщина». Зокрема, він не раз докором-лайкою звучав з уст «людини з вилами» — Олега Ляшка, Прем’єра Володимира Гройсмана та Президента Петра Порошенка. «Ці люди, яким дали право діяти і говорити від нашого імені, — каже громадський активіст Покровського району Анатолій Швайка, — не розуміють, що свого часу Нестор Махно зробив для України та селян набагато більше, ніж усі вони разом за всі роки незалежності».

Справді, мало хто знає, що перш ніж рушити у довгий бойовий похід, Махно в Гуляйпільському повіті роздав землю за зрівняльно-трудовими нормами селянам, створив органи місцевого самоврядування, а у селах — територіальні громади. Їх він наділив повноваженнями самостійно хазяйнувати у себе, закликавши «не довіряти ні більшовикам, ні есерам чи кадетам, бо усі вони одним миром мазані, добиваючись влади, душать селян». Коли партія Леніна старалася якомога швидше землю привласнити у більшовицький спосіб, а орган ЦК КП(б)У — газета «Коммунист» писала, що «особливо яскраво наперекір проявляється сліпа ненависть селян до комун і комунізму», Нестор Іванович у своєму Гуляйполі провів з’їзд селянських громад 35 волостей і махновців-повстанців, який обрав свою владу без комуністів. Цей з’їзд також ухвалив закон «Про соціалізацію землі». Його суть: земля переходить до рук трудового селянства і користуватися нею можуть тільки ті, хто на ній працює.

«Диктатури якої б не було партії категорично не визнаємо, — говорилося в резолюції гуляйпільського з’їзду. — Лівим соціялістичним надаємо право вільно існувати лише як проповідникам різних шляхів до соціялізму, але право вибору цих шляхів залишаємо за собою». Насамкінець стверджувалося, що «з’їзд став вільним і дійсним виразником волі трудящих селян, які проти реакційних заходів більшовицької влади: коли ВЧК і партійні осередки більшовиків перетворюються на знаряддя для придушення і обезземелення селян».

За статистикою Інституту історії Національної академії наук, у квітні 1919 року на території України було задокументовано 93 випадки спротиву селян, у травні — 235, а лише за дві декади липня — 307! У той час в колишній Російській імперії селянські повстанські армії виникали під проводом кількох десятків ватажків. Але, безперечно, армія Махна була найпотужнішою.

Проте Нестор Іванович припустився фатальної помилки: восени 1920 року радянській владі вдалося обернути свого затятого суперника на спільника, уклавши угоду діяти разом проти Врангеля. Махновські війська за цією домовленістю змогли першими форсувати Сиваш і прорватися до Криму. Там, на півострові, загони червоноармійців їх оточили і, знесилених, знищили ледь не до останнього.

Нестору Махну випало померти на чужині у віці 45 років. Він устиг написати і видати «Воспоминания» і роздуми-одкровення «Русская революция на Украине». У них читаємо: «Про одне лиш можу пошкодувати я, випускаючи ці нариси у світ: це те, що вони виходять не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності, і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я опинився і знаходжусь».

Коли більшовики взяли гору в Росії, вони охрестили Махна білим бандитом, а його побратимів — зірвиголовами. Не мали й на думці визнати, що за своїми масштабами бунтаря і виразника сподівань селянських мас рівних Нестору Махну не було на всій планеті й опісля. У світі про нього написано і видано близько 160 романів і повістей — найбільше, ніж про будь-кого з подібних ватажків повсталих селянських звитяжців інших народів.

Махно і сам писав вірші та балади. Нічого з цього, на жаль, не збереглося. Крім єдиної думи, яку народ співає й нині: «Гей, ти батьку мій, степ широкий, поговоримо ще з тобою — молоді мої буйні роки та й спливли за водою». І акордні рядки: «Де ж ви, брати мої милі? Сліз гірких ніхто нам не витер — я стою, як дуб на могилі, а навкруг лише хмари та вітер».

І наостанок про таке. Закрадається думка, що широке визнання махновського руху лякає сьогоднішніх можновладців. Нинішнє становище українських сіл дуже нагадує ситуацію, яка була рівно сто років тому. Більшовики на чолі з Леніним обіцяли селянам золоті гори, а насправді оголосили їх ворогами революції і запровадили диктатуру пролетаріату, воєнний комунізм тощо. А зараз? Спершу аграрна реформа, а нещодавно Революція гідності гарантували селянському люду мало не рай на своїй землі, а натомість маємо знищення села.