• Відлуння

Потяг зі станції «Війна»

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

У Харківському метрополітені по Салтівській лінії почав курсувати вагон пам’яті, присвячений російсько-українській війні. На п’ятому році подій до експозицій, присвячених визволенню Харкова у роки Другої світової, Чорнобильській катастрофі, вторгненню в Афганістан, додалися знімки, які розповідають про гібридну війну на Донбасі. Це — «Історія нескорених».

ОСЬ У РУЇНАХ лежить Донецький аеропорт. Ці світлини, які обійшли світові ЗМІ, дозволив використати автор відомого роману «Аеропорт» про «кіборгів»-захисників Сергій Лойко. А ось боєць спить — скоцюрбився калачиком в окопі.

— Це під Савур-могилою, — пояснює колишній військовослужбовець роти глибинної розвідки на прізвище Галка, якому належить знімок.

Побита, обсмалена, іржава техніка — сторінки Іловайської трагедії. Саме там було знищено посилену роту 92-ї ОМБР, котра йшла на прорив кільця оточення з-під Харкова. Знімки надали мобілізовані й добровольці, що вціліли в тому пеклі. На іншому фото — кількадесят квадратних метрів, устелених книжками. Епізод зафіксований журналістом одразу після того, як міна влучила в бібліотеку госпіталю для ветеранів у Мар’їнці… А ще портрети, портрети, портрети… Це герої-харків’яни, які полягли за чотири роки бійні. Їх майже 200… Саме такий рахунок Харківщини. «Вічна пам’ять героям, що не пустили війну далі. Війна, на жаль, триває», — написано на одному з аркушів.

Біля плаката з портретами полеглих завмерла літня жінка в тоненькій хустині.

— Це мій син Андрій, — показує Тетяна Михайлівна Попель на знімок. — Я, вчителька, сама виховала сина, сама вивчила… Розуміла його прагнення захищати Україну. Тепер іноді доводиться чути: «Навіщо ти його туди відпустила?».

Рядовий Попель згорів у БТРі, яким бійці у складі бронегрупи 93-ї бригади виривалися з-під Іловайська. Всі, хто був у бойовій машині, загинули. Мати згадує, що перед тим як хлопцям заборонили телефонувати, аби не викривали себе перед ворогом, Андрій подзвонив і попросив: «Матусю, моліться за нас...». Щоправда, потім був іще один дзвінок у ніч проти 29 серпня… «Матусю, ми не вийдемо звідси, — сказав син, — знайдіть мене…»

Тетяна Михайлівна втратила найдорожче. Син пішов на війну, коли зі ста автоматів у військових справними були лише десять, воював надголодь, коли не було в що вдягтися й узутися. Свою цивільну «газель» Андрій забрав до війська. Людці не вірили, що можна отак, безкорисливо, вчинити, казали, що він забрав авто, аби краще мародерствувати… Минуло чотири роки, а істот із «ватними» душами сьогодні в Харкові вистачає. Не так давно ходила жінка до поліклініки. Лікар взяла картку й завмерла на словах «родина полеглого». «А ето што такоє, — почала обурюватися «дохторка». — А чєго он пошол дєтєй донєцкіх убівать?» «Він пішов туди, аби окупанти не прийшли сюди й ваших дітей не вбили», — відповіла мати.

Після подібних історій я розумію, чому Тетяна Михайлівна не відразу погодилась, аби портрет її сина з’явивсь у вагоні пам’яті Харківського метрополітену. Деякі ж родини навідріз відмовилися. Боялися поновлення болю, якщо, не дай, Боже, хтось сплюндрує експозицію… Одна з матерів сіла в той вагон і кілька годин їздила та спостерігала за пасажирами. «Люди, особливо молодь, роздивляються, читають, замислюються», — підсумувала вона.

Автор ідеї виставки пам’яті в метро Микола Благовєстов каже, що вона призначена насамперед для тих, хто все ще не розуміє, що йде неоголошена війна.

— Ми хочемо нагадати жителям Харкова: за їхнє мирне існування їхні земляки віддали життя і нині воюють, — говорить він.

Від народження ідеї до її втілення пройшло немало часу — дев’ять місяців. Волонтер Марина Полякова, яка опікується родинами полеглих і є однією з авторів проекту, зазначає, що готували виставку волонтери, ветерани АТО, журналісти. Добре відгукується про метрополітен, Харківську ОДА. Саме обласну владу, яка надала кошти на друк фотознімків. А що міська?

У її коридорах волонтери витратили чимало часу й зусиль, аби довести, що це потрібно. Так, урешті маємо вагон пам’яті. Однак мене непокоїть інше: чому вагони, присвячені «афганцям», чорнобильцям і визволенню Харкова, влада запустила сама, без громадськості й волонтерів? Знайшла кошти, час, місце. А тут на п’ятому році війни потрібно комусь щось доводити, когось у чомусь переконувати... Чи не тому все це йде з таким скрипом, що влада не змінилася?.. Найімовірніше, команда міського голови вважає, що саме виставки про давню війну в дусі радянських ідеологів краще сприймаються електоратом — на носі ж вибори.

На фото автора: вагон пам’яті.