• Життя як воно є

Добре заробляти можна і вдома

Микола ЮРЧИШИН.

Закарпатська область.

Фото автора.

Останнім часом роботодавці країн Східної та Центральної Європи буквально «полюють» на українців. Наші співвітчизники вже є найбільшою нацменшиною в Чеській Республіці, а протягом десятиліття, наголошують експерти, якщо економічна ситуація в Україні не поліпшиться, можуть стати домінуючою меншиною у всьому східноєвропейському регіоні.

УКРАЇНСЬКИМ робітникам там не просто раді — без них економіка багатьох країн може буквально «загальмувати», бо власних робочих ресурсів їм не вистачає.

Найбільший відтік робочої сили за кордон відбувається із західних областей України, зокрема Закарпаття. Так, скажімо, в Іршавському районі майже 70 відсотків працездатного населення виїздить на заробітки до Словенії, Чехії, Угорщини та Італії. Найбільше заробітчан там трудиться із сіл Кушниця, Лисичово, Бронька, Суха та Кам’янське.

Заробітчанство має і позитив, і негатив. Стосовно останнього, то в районному органі реєстрації актів цивільного стану (РАЦСі) стурбовані сумною статистикою. Через міграційні процеси руйнується чимало сімей. Буває, батько чи мати, виїжджаючи на заробітки, аби покращити життя своїх дітей, у кінцевому результаті робить їх напівсиротами. Родини розпадаються, діти страждають, бо хочуть жити разом із татом і мамою.

Проте не скрізь на Закарпатті люди шукають гарної долі за кордоном. В Іршавському районі є населений пункт, де більшість жителів знаходить її вдома. Це Заріччя.

— У нашому селі проживає близько п’яти тисяч чоловік, — розповідає зарічанський сільський голова Марина Іванівна Васько. — Так уже традиційно склалося, що основна маса селян працює на власних земельних ділянках, займається городництвом. Вирощують ранню капусту, огірки, помідори, баклажани. Залежно від погодних умов, збирають за сезон по два-три врожаї і реалізовують на ринках України. Щоправда, нам дуже дошкуляють паводки. В окремі роки річка розливається двічі або й тричі. Тоді доводиться вирощувати і висаджувати нову розсаду. А це важка праця та чималі затрати. Проте люди вже звикли, знають, що від цього залежить їхній достаток.

— Аби одержати ранні овочі, мої односельці починають трудитися на майбутній урожай уже з листопада, — долучається до розмови землевпорядник Ольга Василівна Тивонюк. — Завершують роботи у відкритому ґрунті і починають працювати на закритий. Висів насіння, потім — пікірування. Якщо дозволяють погодні умови, то наприкінці січня — на початку лютого — посадка. Пізніше посієш на розсаду, то не отримаєш раннього врожаю. Нинішнього року були морози, все померзло... Та попри всі природні катаклізми, у селі не знайдеш жодної людини, котра б не займалася вирощуванням овочів. Навіть маленькі школярики, які можуть уже щось робити, разом із батьками трудяться на городі.

Ольга Василівна порадила мені завітати до дружної та працелюбної сім’ї Івана і Марини Поповичів. Усі їхні восьмеро дітей змалечку привчені працювати на землі. Деякі з них уже одружені: зяті та невістки допомагають батькам вирощувати овочі.

На жаль, погостювати у Поповичів не вийшло. Того дня вони всі вирушили в ліс по гриби. Бо що ж то за горянин, який не назбирає і не насушить на зиму знаменитих боровиків. Натомість зустрівся на овочевій плантації з іншою чудовою родиною — Юрія та Марини Фущичів, котрі із зятем Іваном та дочкою Наталею Фірцаками саме працювали на городі.

— Поки що не бачимо сенсу шукати заробітків в інших краях, — відповів пан Юрій на моє запитання, чи не планують їхати працювати за кордон. — Може, там і мали б трохи більше, але ж знаємо, скільки, буває, принижень доводиться терпіти заради цих грошей. На рідній землі теж можна гарно заробляти. Звичайно, якщо не лінуватися.