• Постаті

Княгиня українського театру

Володимир БУРБАН.

8 вересня виповнилося 120 років од дня народження Наталії Михайлівни Ужвій — яскравої і самобутньої актриси театру і кіно, багаторічної очільниці Українського театрального товариства.

1944 РОКУ Американська академія кінематографічних мистецтв і наук відзначила престижною премією «Оскар» радянський кінофільм «Райдуга» з українською актрисою Наталією Ужвій у головній ролі. Президент США Рузвельт надіслав режисерові фільму Марку Донському телеграму: «У неділю в Білому домі дивилися фільм «Райдуга»… Ми зрозуміли картину і без перекладу. Вона буде показана американському народу».

Виразні зболені очі селянки Олени Костюк переливали в американського глядача всю трагедію поневоленого окупантами народу: роздягнену простоволосу босу партизанку з притиснутим до грудей мертвим первістком ведуть по білому снігу на страту… «Народ, здатний створити такий фільм, непереможний», — писав у захопленні Рузвельт.

На час світової слави Наталія Михайлівна Ужвій уже мала продуктивну акторську біографію. Народилася вона у волинському містечку Любомль, юнкою подалася працювати сільською вчителькою, захопилася художньою самодіяльністю. Після переїзду на Східну Україну брала участь у драмгуртку Золотоноші, стала актрисою Першого театру УРСР ім. Шевченка в Києві, Одеської державної драми. Їй випало щастя пройти високу творчу школу під орудою знаменитого режисера-новатора Леся Курбаса в Харківському українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка (до 1935 року — «Березіль»).

Майже півстоліття, починаючи з 1936 року, підкоряла сцену Київського українського драматичного театру ім. І. Франка. Її гра визначалася глибинним відчуттям художньої і життєвої правди, тонким психологізмом, природною здатністю до імпровізації. «Їй потрібне зелене світло семафора, а дорогу вона знаходить сама», — казав Гнат Юра, сам знаменитий актор і режисер.

Майже 200 ролей зіграла актриса у театрі й кіно протягом довгого творчого життя. Ролей різнопланових — драматичних, трагедійних, комедійних. Однаково вільно почувалася в образах королеви і колгоспниці, партизанки і кріпачки, рафінованої інтелігентки і куртизанки. Її називали поетесою української сцени, чарівницею театрального дійства. Величезні сині очі, струнка постава, наспівна з волинською мелодійністю мова, пластичні, граційні рухи — все це було властиве актрисі повною мірою. Ніякої сентиментальності, награності, натужності.

Не забуваймо, за яких умов доводилося тоді творити людям мистецтва. Ідеологічний напалм випалював усе живе й свіже, процвітали доноси й інсинуації. Наталія Михайлівна все життя катувалася тим, що її ім’я опинилося серед 64 діячів культури і мистецтва, які вмістили у газеті «Комсомолець України» листа зі звинуваченнями Леся Курбаса в українському буржуазному націоналізмі. Митця заарештували й стратили. Сама актриса небезпідставно боялася потрапити в енкавеесівські жорна, адже її найближча рідня залишалася у Західній Україні, у стані «агентів імперіалізму»…

І все-таки театр залишався чи не єдиним вогнищем культури, де панувала українська мова, ставилася світова класика, а в репліках можна було вловити прозорі натяки на тогочасну дійсність.

Як жінці, Наталії Михайлівні не бракувало чоловічої уваги. Її перший шлюб із поетом-футуристом М. Семенком розпався. Сина Михася виховувала сама, а потім у її серці назавжди посів місце молодший на десять років колега по театру ім. І. Франка Євген Пономаренко.

Випало на долю Наталії Михайлівни і велике горе. Її син Михась, студент-красень, пішов із життя. Вона знайшла в собі сили вийти на сцену в спектаклі «Без вини винуваті» у ролі Кручиніної, донісши до глядачів непідробний біль матері.

З відстані років можемо судити про будь-які акторські таланти минулого за спогадами та відгуками їхніх сучасників. Павло Григорович Тичина, високий шанувальник театру, вважав Наталію Ужвій найбільшою і найглибшою актрисою свого часу. Він помітив глибинний перегук актриси з її улюбленим поетом — Тарасом Григоровичем Шевченком. Вона кохалася у слові Кобзаря, неперевершено читала з естради і по радіо його поезії. Все життя мріяла втілити на сцені образ Катерини. Не судилося. Втім, доля подарувала щасливий випадок: 1934 року Наталія Михайлівна позувала скульпторові М. Манізеру для постаті Катерини до комплексу пам’ятника Шевченкові у Харкові.

Наталія Ужвій — не лише актор, а й будівничий театру. Як свідома українка, через упливових осіб «пробивала» нові п’єси, допомагала матеріально українським діячам, вела велику просвітницьку і пропагандистську роботу. Протягом тривалого часу очолювала Українське театральне товариство. Започаткувала Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці поблизу Києва, названий згодом на її честь.

В історії театрального мистецтва існують сяючі вершини, підвладні аж ніяк не кожному митцеві. Одна з них навічно осяяна іменем Наталії Михайлівни Ужвій, княгині української сцени.