• Гаряча тема

ООС, вино та несмішне «кіно»

Юлія ІЛЮХА.

tyzhden.ua

Волонтерську спільноту схвилювала резонансна звістка: одна співачка хотіла відвезти військовим на Донбас три ящики нібито освяченого вина, щоб «причащалися». Вантаж вчасно помітив офіцер супроводу, який не дозволив провезти алкоголь. Ображена волонтерка, замість того аби визнати свою помилку, стала сипати звинуваченнями у зраді й репресіях.

ХВОРОБИ, порушення техніки безпеки та вживання алкоголю — ось, за словами міністра оборони С. Полторака, головні причини небойових втрат в Українській армії. Згідно з офіційними даними, станом на кінець минулого року майже тисяча військових у зоні операції Об’єднаних сил загинули не від зброї окупантів. І пияцтво серед цих причин посідає не останнє місце.

«За волю — без алкоголю!» — таким гаслом свого часу керувалися в УПА. Повстанця, який любив заглядати до чарки, спершу суворо попереджали, а коли він знову брався за своє, то виписували йому буків (покарання палицями). Якщо й це не допомагало, то горе-вояка могли скарати на смерть.

Натомість у Червоній армії з алкоголізмом не лише не боролися, а й подеколи заохочували пити. Під час Другої світової війни діяв наказ про «наркомівські» 100 грамів горілки, які щодня видавалися кожному солдатові ЧА на передовій. Робилося це начебто з метою «зігріти» чоловіків у сильні морози, таким чином зменшивши кількість померлих від хвороб, переохолодження та обмороження. Але розрахунок вийшов невдалим: «наркомівська» чарка лише збільшила кількість обморожених солдатів, оскільки створювала в них ілюзію тепла. Крім того, вживання горілки призводило до розсіювання уваги та зосередженості. За свідченнями очевидців, перед атакою старшина приносив горілку у відрі, хто хотів — пив. Ті, хто перед боєм приклався до чарки, хоробро лізли під кулі й найчастіше гинули першими, тоді як досвідченіші солдати намагалися не вживати алкоголю.

Сьогоднішніх бійців Української армії, які пиячать, називають «аватарами». Є навіть такий жартівливий шеврон: «Аватар: без нас краще». Доступність алкоголю призводить до того, що чоловіки у зоні бойових дій запивають стрес від пережитого та страху бути вбитим, а потім, після ротації, — нудьгу на полігонах і в частинах... Не варто забувати, що воїни ООС геть не ангели, а зріз нашого суспільства. Серед них так само багато алкоголіків, які пили до війни, п’ють під час неї і питимуть опісля. Якщо доживуть. І клітки, ями, прив’язування до «стовпів ганьби», штампики в документах та погрози відправити фото рідним на «аватарів» не діють.

Я пам’ятаю гнітюче враження від поїздки в лютому 2015-го до військової частини, яка є місцем постійної дислокації однієї з бойових бригад. Запухлі, спиті обличчя бійців, розцяцьковані синцями... Виникло відчуття, що потрапила у військовий філіал місцевого витверезника. А мені було з чим порівнювати: у серпні 2014 року, коли сплеск патріотизму навіть у Харківській області сягав не бачених раніше висот, були зовсім інші обличчя — тверезі й умотивовані.

Нестача стимулу та нерозуміння чи несприйняття цілей, за які воюєш, — цілком достатня причина для пиятики. Можна заперечити, мовляв, тоді, коли на країну накочувались одна за одною хвилі мобілізації, призивали всіх підряд, і про жодну мотивацію не йшлося. Однак після переходу на контрактну основу ситуація мало змінилася. Якщо колишній тракторист чи фрезерувальник іде служити, бо в бійців ООС зарплата більша, ніж у нього в селі чи на заводі в місті, то це не мотивація, а заробітчанство.

Мені дуже не подобається тенденція, коли людину, яка вчинила щось відверто погане, недоброзичливці одразу пропонують відправити на війну: «В ООС його, хай знає!», «В ООС його, під «гради»!», «В ООС його, хай там у штани накладе!» Виходить, що ми, начебто патріоти, самі формуємо думку про те, що наша визвольна війна — це якесь покарання, на яке варто відправляти найгірших членів суспільства. А потім чомусь дивуємося та обурюємося, коли бійці пиячать, стріляють один одного й грабують...

Хотілося б, щоб у зоні ООС перебували тільки вмотивовані й тверезі бійці, які знають, за що та за кого вони воюють і до яких побратимам не страшно повернутися спиною, бо їх не схопить «білка» після горілки й вони не почнуть стріляти по своїх.

І «кіно», влаштоване волонтеркою, якій не дозволили провезти начебто дрібничку — «лишень» три ящики освяченого кагору, що можуть споїти цілий взвод, анітрішки не смішне. Бо війна та алкоголь несумісні. І результатом такого «алкокіно» можуть стати цілком реальні труни, в яких лежатимуть ті, хто після спілкування з Бахусом не встиг вчасно зреагувати, стрибнути в бліндаж, подивитися під ноги чи першим натиснути на гачок.