• Наше військо

Батьки і діти

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

Коли командир танка Сергій Дубина з позивним «Скорпіон» похвалився тим, що має п’ятеро дітей (його старшій доньці нещодавно виповнилося 36, а молодшій незабаром буде два), то його однополчанин, головний старшина 54 ОМБР Валерій Жук примружив око: мовляв, ти ще молодий батько.

У ВАЛЕРІЯ Станіславовича також п’ятеро дітей, однак його старшій доньці вже 41 рік, тоді як молодша, Євгенія, нинішнього року лише піде до школи.

— Маю трьох хлопців і двох дівчат, — загинає пальці старшина. — Синам 35, 22 й 12 ро­ків. Середній, Тимофій, навчається в Харківському танковому інституті.

Валерій Жук родом із Бахмута. Щоправда, коріння його на Черкащині. Дід, прапорщик царської армії, воював у Першу світову, потім в армії УНР. Був репресований, але вижив. Валерій Станіславович також кадровий військовий, старший прапорщик. 2002-го вийшов на пенсію, працював у Бахмуті на підприємстві, потім у військкоматі. А через 12 років почалася війна, на яку він пішов добровольцем.

До 2015-го людей із Донбасу до Українського війська не брали, отож доводилося переконувати, що він не менше любить Україну, ніж ті, хто народився в інших областях держави. Він саме був у Бахмуті, коли російські танки увійшли до міста, рухалися його вулицями, крутячи врізнобіч жерлами гармат. Присяга для Валерія не пустопорожній звук: чоловік вирішив, що захищатиме українську землю, рідний Донбас. До речі, тоді ж, 2014 року, бачачи наслідки російської навали, усвідомлено зробив свій вибір і його син — вступив до танкового інституту.

— Тут, на Донбасі, живу я, тут народилися й мешкають мої діти, — каже Валерій Станіславович. — Власне, я їх пішов захищати... Що б там не сталося під час війни, я не полишу цієї землі, боротимуся за неї до останнього.

Діти стали мотивувальним чинником і для Сергія Дубини, звичайного столяра, який до війни танка й не бачив, а за кілька років став одним із найкращих командирів бойової машини батальйону «Звіробій». Підрозділ добре повоював на ділянці фронту від Маріуполя до Авдіївки. Танки прикривали блокпости, дорогу Маріуполь — Слов’янськ, у складі невеликих груп атакували Путилівський міст, визволяли шахту Бутівка, захищали Донецький аеропорт, Золоте, Попасну, Мар’їнку... Потім, згідно з мінськими домовленостями, їх відвели.

Отож обидва бійці воюють заради дітей — своїх і чужих.

На фото автора: Валерій Жук із донькою Євгенією та «бородань» Сергій Дубина.