Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Науково-прикладний трактат

Свіжина

Микола ЛАВРИК.

с. Житнє

Роменського району

Сумської області.

До свинарства у нас ставлення неординарне. Коли порося чи то свинина на столі, ми, прицмокуючи, прихвалюємо: «Ох і добре, ох і смачно». Ще й до усної народної творчості вдаємося: «Перша риба — линина, перше м’ясо — свинина». А коли напилися та наїлись, то й висловлювання йдуть в іншому руслі: «Тягніть, хлопці: чоловік не свиня, більше відра не вип’є». Жінка ж, вкладаючи п’яненького чоловіка в постіль, підсумовує: «П’яниця та свиня — то однакові звання»...

І все ж ми свинарство і його продукти любимо. Бо сало — найбільш похватна і калорійна їжа. Та, щоб ласувати ним, найперше потрібно придбати порося. Найкраще вибирати на базарі. Тут їх сила-силенна… Дідок у розхристаній латаній куфайці тримає довгорилого під пахвою. І дід, і порося — мов близнята: носи сині і щетина на щоках пнеться дротом. Проте старий бадьориться:

— Купіть мого, господинько. Кабанчик із колективної ферми, тож харчами не перебиратиме. І гарбуз гризтиме, і качаном кукурудзи переб’ється.

Поряд також торги:

— Почім оті замурзані кошенята?

— Ото бовкнув, кошенята! Лежать поросятка, мов кавунчики. Сирі буряки гризуть, аж за вухами лящить.

— Ну добре. Викладаю он за того кованого 300 гривень.

— Такі гроші покладеш дружині під подушку, коли біля неї спати вкладатимешся. 500 гривень як льоду.

— Е-е-е, так воно й на ногу припадає, — збиває ціну покупець.

— Сам ти припадочний, пробач на слові, коли золотого поросяти не береш.

— Ну гаразд. Ні моя, ні твоя — 400 гривень.

— 450. Це так уже — не продаю, а дарую.

— 400 — і могорич із мене, — суне руку за пазуху покупець.

— Давай… Та не гроші. Пляшку відкорковуй. Бо після вчорашнього язик шкарубний, мов устілка в спеку.

— То будьмо! Хай росте здорове! І кріпке, як ось цей самогон…

Оце ви придбали порося та й радієте? Рано, рано! З капловухого ще треба кабана вигодувати. Кропиви на березі достатньо, а де взяти концкорми? Добре, коли працюєте в колективній коморі чи на фермі. Колись десь щось поміж пальцями і собі протече. А якщо робота без «приварку» або взагалі такої катма? То й починає дружина:

— Степане, дерті в лоханці лише на палець залишилося. Думай що-небудь.

А через тиждень:

— Степане, буряки «на ісході», а до тепла ще о-го-го!

Степан і сюди, і туди. Пенсію із заначки вийняв, у сусіда позичив. А воно ж ціни на базарі кусаються-гризуться. Лантух буряків — 90 грн, відро дерті — 35. Підрахував чоловік, що коли б на витрачену суму грошей накупив сала, то преспокійно споживав би його цілу зиму.

А тут іще хвороби-пошесті пішли на свиней. У нас подейкують, ніби не самі по собі, а їх із-за кордону наслано, щоб ми, українці, сала не їли, а на снікерси більше налягали. Але немає дурних. Чи ж можна підрум’янений окраєць хліба, натертий часником та здором, зрівняти з нахімізованою цукеркою? Та ніколи в світі! А які смачні галушки з вишкварками, не кажучи вже про домашню ковбасу, кендюх та інші витребеньки української кухні. При одній згадці слина котиться.

Найбажаніший день для господаря (можна сказати, свято) настає тоді, коли він свиню коле. Ще напередодні дружина вимиває до блиску лаву, чавуни, ночви, жаровні. Чоловік гострить ножі, чистить бодню, а дно вистилає пахучим сіном. Потім зодягає нову одежину, простує селом, ніби мимоволі повертає до магазину, де люду більше.

— Куди це ти, Степане, вирядився? — питають зустрічні.

— Йду по колія. Думаю свиню завалити.

— Салисту хоч викохав?

— Та не так щоб… А центнерів на два потягне!

— Ха-ра-шо!

— Заходьте на свіжину.

— А жінка не витурить?

— Що ти? У такий день!

Справді, в цей день чоловіку все дозволено. І напитися, і на жінку нагримати, тобто показати себе хазяїном перед родичами, сусідами. А він і старається:

— Насте, ану підсмаж нам іще печіночки. Та в карафку підлий, а то капнула на сльози… Сама теж підсідай до столу. Свиня з лави не втече…

Гуляє люд, веселиться аж до півночі. Всі славлять господарів, бажають статків, а в наступному році мати кабанчика пудів на 20 із гаком.

Так воно і буде. Бо українці однаково добре вміють і свиней годувати, і гостей свіжиною пригощати.