Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Долі людські

Шосейка бабусі Параски

Світлана ТУБІНА.

Маленькими зашкарублими рученятами Параска волочила камінь за каменем і, присівши навколішки, з натугою мостила їх у землю. Листопадовий вітер, вогкий і холодний, пронизував, здавалося, до кісток, але жінка на те не зважала. Лише коли ледь не зірвав тоненьку хустинку з голови, випросталася і, важко зітхнувши, заховала пасмо волосся, що вибилося на чоло. Посивіле пасмо на ще зовсім молодому обличчі…

«БОЖЕЧКУ, дай мені сили!.. Дай мені терпіння…» — шепотіла, вкладаючи шосейку до рідного села. Великий гурт людей ту важку і важливу роботу робив, але жінок було мало. Вона ж мусила, бо то додаткова копійка для її діточок. «От наскладаю і Петру пальтечко куплю, а Галинці — чобітки… Дівка ж уже майже, хоче гарно вбратися...» — йдучи ввечері додому, долала світлими думками страшну втому. Ані рук, ані ніг не чула, а ще ж удома треба було господарство попорати, їсти наварити, а вдосвіта — корів доїти у колгосп… Добре, думала, що від старшеньких уже поміч є…

— Мамочко! Мамочко! — щойно відчинила двері, підбігла малеча і обійняла, обхопивши руками матусині коліна. Обличчя жінки засяяло і стало зовсім юне — як у тієї дівчини, котра з коханим Іваном уперше переступила за поріг цієї невеличкої хатини на хуторі. Ліс за вікном шепотів, і щастя їхнє співало. Вчора, здається, було…

А скільки горя спізнала відтоді. Війна забрала коханого чоловіка назавжди, а Параска залишилася вдовицею із шістьма дітьми. Чіплялася за спогади про своє жіноче щастя, мов за рятівну соломинку, а плакати навчилася тихо-тихо, щоб ні діти, ні сусіди не бачили її горя. Без просвітку гарувала, щоб нагодовані і зодягнені були її діточки та щоб лад був у крихітній хатинці біля лісу.

Минали роки. Як усім дітям весілля справила, то й осиротіла біленька хата. А у Параски не тільки пасмо волосся, а вся голівонька сива — навіть і не відрізниш її від білої у дрібні квіточки перкальової хустинки, яку так любила пов’язувати. «Може, й не годиться вже старій жінці у такому світлому ходити», — думала собі часом, але, потримавши в руках темну квітчасту хустку, знову клала її до вузлика, а голову пов’язувала білою.

Із кожним роком діти та онуки все рідше відчиняли вже похнюплені двері старенької хати. А як же ж виглядала їх, як чекала!.. Здається, всі очі видивилася. Коли їхав автобус із райцентру, знала до хвилини — заздалегідь виходила до хвіртки і чекала — може, якраз на стежці з’явиться рідна постать… І гостинців наготувала — яєчок зібрала, молочка свіжого, сметанки… Корівку ж бо тримала, поки здужала. Не для себе, ні. Щоб дітям підсобити. Сама ж чим-небудь перебивалася.

Коли постаріла, діти, щоправда, почали забирати до себе. Але так, по черзі, ніби з примусу… То в одного побуде, то в інших — передавали стареньку, мов важкий тягар. Та й вона те відчувала, боліло від самотності ще більше, ніж на хуторі.

«Піду я, діти, в свою хату, не буду вас обтяжувати. Я ще ходжу, раду собі помаленьку даю», — мовила одного дня. Думала, вмовлятимуть, не пустять. Та ні, завезли її на хутір, пообіцяли навідуватися — та й по всьому. День-два посидить бабуся в хаті та й іде помаленьку з ціпочком до села. Тепла людського шукати… Односельці співчували їй: і нагодують, і ночувати у себе залишать. Особливо вчащала до Галини — бо ж і хата край села, і молодиця привітна. Та одного разу, втомившись від власних клопотів, Галина спересердя відрізала: «Немає у мене на вас часу, тьоть Параско. Ідіть до своїх дітей, у вас їх багато…». «Вибач, вибач, доню. Я розумію...» — Параска підвелася з лавки і пошкандибала за двері.

«Нічого, потім провідаю її, пиріжків он занесу», — думала Галина, одразу й пошкодувавши про свій вчинок. Аж тут почула від дороги голосну лайку і крик.

Вибігла на шлях, а там… Петро, водій молоковоза, підводить бабусю з дороги. Вона лягла на шосейку, чи сошу, як її у селі називають, і чекала, поки її машина переїде. На ту шосейку, яку, щоб заробити дітям на шматок хліба, кілька десятиліть тому мостила власними руками. Забула вже, яке те каміння було важке й холодне, як пронизливий осінній вітер холодив тіло, зривав хустинку з голови… Але душу зігрівали думки про дітей, про те, що для них працює. Вона вже зробила для них усе, що могла, і от тепер лягла на ту шосейку, ще раз відчула холод каміння… Заплющила очі і чекала… Добре, що водій молоковоза вчасно побачив і загальмував.

— Я хочу вмерти, а смерть не йде… — плакала Параска. — Я нікому не потрібна на цьому світі…

— А мені навіщо цей гріх на душу? — кричав і лаявся Петро.

— Пробач мені! Не хотіла тобі злого, — аж тремтіла старенька.

— Ну нічого, нічого, заспокойтеся вже, — стримуючи сльози, які навіть гнів розігнали, заспокоював чоловік Параску. Він упізнав бідолашну та й її життєву історію знав.

Довго тоді у селі говорили про цей випадок. Не знайшлося тих, кому не защеміло на серці від почутого. «Не дай, Боже, дожити до такого — виростити шістьох дітей і сиротою на старість лишитися…» — бідкалися співчутливо люди. Параску, щоправда, діти після цього забрали до себе, але прожила вона зовсім мало.