Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Невигадана історія

Зустріч через роки

Ганна ВОЛОШЕНЮК.

Сім’я Огризьків — Галина Романівна і Василь Михайлович — замолоду учителювала в нашій Ометинецькій школі, що у Немирівському районі Вінниччини. Їх і зараз пам’ятають тут як щирих порядних людей. Життя подружжя було багате на різноманітні події. Одну з них Галина Романівна розповіла й мені. До речі, у свої 87 вона надзвичайно цікавий співрозмовник.

«НАШІ родичі зібралися колоти порося. Запросили сільського «колія» і нас із чоловіком на підмогу, бо справа ця, як відомо, потребує не одних рук. Отож я ношу воду, а мій чоловік разом із сільським майстром смалять кабана. Помічаю, що той дуже пильно позирає на мого Василя. А потім запитує, чи не брав він участі у форсуванні Дніпра під час Другої світової війни. Чоловік мій довго вдивлявся в обличчя нового знайомого, а потім вони одночасно кинулися один до одного. Обнялися, сміються, плачуть, щось вигукують… А я ніяк не можу второпати, що з ними таке.

Нарешті вони трохи заспокоїлися і почали згадувати. Коли моєму чоловікові виповнилося 18 років, його відправили на фронт, у саме пекло, туди, де точилися жорстокі бої за Дніпро. Молодий боєць показав свої документи старшині — кремезному загартованому бійцю. Той подивився на новоприбульця — худе, зовсім молоденьке хлоп’я — і не стримав свого гніву. «Скільки вже тут солдатської крові пролито, аж Дніпро став червоний. І все мало! Ще й це дитя прислали воювати, що ж воно може вдіяти? Наказую тобі, дитино, йди додому. Нехай твоя мама не плаче».

Вася мій був сиротою, виховувався в інтернаті. Сказав про це старшині. Той іще більше розхвилювався і гаркнув, щоб хлопець ішов у своє село. Василь пішки добирався на свою Полтавщину. Однак воювати йому все ж таки довелося: трохи згодом його знову відправили на фронт. Але такого пекла, як тоді поблизу Києва, він не бачив.

І у війну, і після неї чоловік згадував того старшину, який зберіг йому життя. Бо посилати необстріляних у жорстокі бої — все одно що прирікати їх на неминучу смерть. Хто б міг подумати, що доля зведе старшину і молодого бійця через багато років та ще за таких обставин — біля смаленого кабана?!

Відтоді колишні старшина і солдат, можна сказати, поріднилися. Перший став своїм для мене, адже зберіг життя мого чоловіка. Зберіг для мене. Ми прожили з ним у парі, любові й злагоді 59 років, виховали трьох дітей. Нині вони, онуки та любов до народної пісні додають мені сил — ніби в молодість повертаюся…» — закінчила свою розповідь Галина Романівна.