Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Слово про сучасницю

Ляльки почекають до зими

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

Фото автора.

Чому жінки захоплюються рукоділлям? Тетяна Василівна Пінчук із села Рагівка Поліського району вважає, що так вони відганяють якнайдалі погані думки, позбавляються стресів.

— РУКОДІЛЛЯ — це своєрідна медитація, — говорить Тетяна. — Знаю по собі: коли я концентрую увагу тільки на творчому процесі, стаю щасливою. Надто коли створюю моїх лялечок…

Щоправда, нечасто випадають такі щасливі години. Вона постійно завантажена роботою. То у Рагівській філії Мар’янівського ОНЗ навчає дітлахів української мови та географії, то господарює вдома. Від весни до осені — город біля хати. Влітку ще хочеться піти до лісу по ягоди, а восени — по гриби.

У шкільні роки Тетяна мріяла бути журналісткою. Тож, отримавши атестат, вступила на факультет журналістики Міжнародного університету лінгвістики і права. Вчилася заочно, паралельно працювала в рідній школі. Згодом її запросили на роботу в редакцію районної газети «Новини Полісся».

Втім, жіноча доля внесла свої корективи. Тетяна вийшла заміж і на певний час відійшла від газетної справи, переключившись на сім’ю. Народила доньку. Та непорозуміння між подружжям призвело до розлучення. Дякує мамі, що та їй багато допомагала і допомагає досі. Затим був другий шлюб, але теж невдалий. Єдине щастя, яке залишилося від нього, — синочок Сашко.

На колишніх чоловіків жінка зла не тримає. «Скільки у нас того життя, щоб плекати в душі злобу і ненависть, — усміхається вона. — Як би важко не було, треба вірити й сподіватися на краще. Навіть якщо хтось зробив тобі боляче — прости йому...»

Вона не зупиняється на досягнутому. Працюючи в школі, вирішила удосконалити кваліфікацію вчителя-мовника. Тому зараз заочно навчається у магістратурі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Коли їздить на лекції чи сесії, дітям дає раду бабуся. Та вони вже й самі відносно дорослі — допомагають по господарству. Мама ж, коли йде на автобус, щоб їхати у столицю, наказує сину: «Ти в нашій хаті єдиний чоловік. Тож залишаєшся за головного». І Сашко сяє радістю: йому довіряють!

А коли вона вдома, все повертається на круги своя. Покінчивши із хатніми справами, Тетяна сідає до столу з швацьким приладдям. Її тягне до ляльок, як і колись у дитинстві. Тільки тепер вона може виготовити таку, яка їй самій до вподоби. Тож кипить робота у творчій майстерні.

— Що треба для того, щоб виготовити ляльку? — повторює моє запитання. — Щоб ніхто не заважав. Потрібні також натхнення й матеріали: стрічки різнокольорові, нитки, папір, бісер різного розміру, картонні підставки, коси. Спершу виготовляю голівки, тоді — обличчя, підбираю оздоблення. Воно дуже багато часу забирає. Іноді бачу: щось не те... Переробляю зачіски, ладнаю інші фартушки, корони, квіти іншого кольору, прикраси. Буває, розкладу все на столі в умовній майстерні і приходжу на ніч подивитися…

Працюючи над іграшкою, Тетяна прислухається до внутрішнього голосу і робить так, як підказує їй фантазія. Та водночас її вироби, виконані в народному стилі, схожі між собою. Деякі нагадують ляльок-мотанок, але в оновленому варіанті.

Ніхто її спеціально не вчив такому ремеслу. Просто одного разу взяла і спробувала зробити. А як побачила, що вдалося, що цікаво, стала продовжувати. Скільки таких, як ось, приміром, вона на фото тримає в руках, тендітних лялечок уже виготовила, не рахувала. Деякі дарувала друзям або гостям, які приїжджали на свята в школу. Кілька ляльок у неї купили.

У Тетяни є вже ціла колекція власних виробів. Вона не уявляє, як жила б без них. «Буває, хтось накрутить, образить, не знаєш, що робити, голова, як атом, увесь на нервах, — каже жінка. — Починаю хвилюватися, руки тремтять, ніби перед іспитами у студента. То я сідаю за своє улюблене заняття і увесь негатив як рукою знімає…»

Є в Тетяни Пінчук й інші захоплення. Її хата в Рагівці тоне у квітах, на двох сотках жінка розводить троянди. А вони дуже вибагливі, потребують багато уваги і турботи. Тому їм нині віддає більше свого вільного часу. А ляльки хай почекають до зими…