![]()
Світ, який будує (руйнує?) Трамп, або Україна знову на роздоріжжі Михайло ГУБАШ. Минулого тижня у світовій політиці стався своєрідний вибух. Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп запровадив, як і обіцяв раніше, першу хвилю санкцій проти Ірану, звинувативши його у невиконанні умов ядерної угоди і «фінансуванні тероризму». НАСТУПНИМИ об’єктами санкційного покарання Трампа того ж тижня стали Туреччина, якій удвічі підвищено мито на сталь і алюміній, та Росія — за отруєння хімічною зброєю сім’ї Скрипалів. Утім, останні дві санкційні дії лідера США (проти Туреччини і РФ) мають вигляд легеньких хмаринок на в цілому безхмарному небі. А от вихід Америки з угоди з Іраном, відповідно до якої міжнародні санкції були зняті в обмін на обмеження іранської ядерної програми, можна порівняти з буревієм, здатним знести всі підвалини існуючого світового порядку. І це не перебільшення. Так, Європейський Союз того ж дня у спільній заяві високого представника ЄС Федеріки Могеріні та міністрів закордонних справ Франції, Німеччини і Великої Британії висловив «глибокий жаль» з приводу реалізації Сполученими Штатами нових санкцій проти Ірану. В заяві, зокрема, йдеться, що інші підписанти ядерної угоди з Іраном, ухваленої 14 липня 2015 року, будуть співробітничати з Тегераном у фінансовій сфері і працювати «над продовженням експорту нафти і газу з Ірану». А вже наступного дня, 8 серпня, Брюссель виступив із безпрецедентною заявою, пообіцявши карати ті європейські компанії, які слухняно виконуватимуть американські санкції. Це вже відкрите й безпосереднє протистояння між провідними країнами західного світу. І у ньому на боці Євросоюзу виступають Росія і Китай — ще два підписанти ядерної угоди з Тегераном. На тлі торговельної війни, яку США розв’язали проти ЄС і Китаю, така ситуація загрожує остаточним руйнуванням усталеного уявлення про світовий порядок. Таким чином, «ініціатива» Путіна, який, анексувавши Крим, зазіхнув на перегляд існуючих міжнародних відносин, в особі Трампа знайшла свого послідовника. І нема різниці, що один, «виконуючи волю народу», «піднімає країну з колін», а другий, дотримуючись обіцянок виборцям, прагне зробити свою «першою» в світі. В обох випадках імперська сутність учинків двох президентів залишається очевидною. Найнебезпечнішим є те, що ситуація має тенденцію до погіршення. З 4 листопада гряде наступна, ще жорсткіша хвиля американських санкцій проти Ірану. Вона стосуватиметься торгівлі нафтою. Всім зрозуміло, що припинення постачання іранської нафти на світовий ринок супроводжуватиметься відчутним подорожчанням цієї сировини. Одразу ж згадуються прогнози деяких політологів щодо оптимістичного для України розв’язання українсько-російського протистояння. Мовляв, як тільки на світовому ринку ціна на нафту значно впаде, економіці Росії настане капець, а в Україні, відповідно, — свято. Та не так сталось, як гадалось. «Нині беззаперечним фактом є те, що найбільше від протистояння США — Іран виграє Москва. Росія у цій ситуації не тільки виглядає як відповідальний член світового співтовариства, а й отримує неабиякий економічний зиск», — вважає директор Дипломатичної академії при МЗС, посол України в Туреччині в 2008-2016 роках Сергій Корсунський. Тож ми знов опинилися на роздоріжжі. Якщо в іранському питанні підтримаємо позицію Євросоюзу, в який так прагнемо вступити, це означатиме, що одночасно підтримаємо і Росію. Якщо ж солідаризуємося зі США, можемо втратити значну частину іранського ринку, що боляче вдарить по українських експортерах — торік товарообіг з Іраном перевищив $600 млн при значному позитивному сальдо для України. Хай там як, а нафта й газ поки що залишаються основною метою й одночасно основним засобом ведення світової політики і досягнення цілей. Тим більше, що вже всім зрозуміло: майбутнє — за відновлюваними джерелами її. Тому якщо раніше, наприклад, ті ж США створювали стратегічний запас пального, закачуючи нафту й газ у сховища та заморожуючи родовища на своїй території, то тепер вони намагаються якнайшвидше і в найбільших обсягах «сплавити» ці запаси своїм торговельним «партнерам», та ще й узяти за них добру ціну. В таких умовах незрозумілою є позиція української влади, яка не розвиває і не збільшує газо- та нафтовидобуток, не розробляє покладів Чорноморського шельфу тощо. Це, як мінімум, непатріотична позиція. Україні потрібно йти в ногу з часом, а не пасти задніх, залишаючись на задвірках світової політики. Інакше ніколи звідти не виберемось і назавжди перебуватимемо у стані стагнації. Влада цього не розуміє чи не хоче розуміти? |