• Легенди мого краю

Земля, що рятує, свята

Доброслава ЯРОВА.

Теофіпольський район

Хмельницької області.

У НАРОДІ про щось дуже старе кажуть — давній, як той світ. Саме таким давнім є моє село Святець, що на Хмельниччині. Історія його починається з часів монголо-татарських навал. Колись на цьому місці були мочарі з невеликими острівцями води. На десятки кілометрів — жодного деревця, вся місцевість проглядалася як на долоні. Однак саме тут почали гуртуватися втікачі від золотоординських пол­чищ. Мали надію, що врятуються від ворога: болотом татари не пройдуть і не проїдуть.

Так потроху осідали наші пращури на цих землях, хоча супостати все одно нападали зненацька, забирали в полон, везли на невільничий ринок. Чорним шляхом прозвали люди дорогу, якою ворог проникав на Русь, змітаючи все на своєму шляху. Гинули, спалені, містечка й села, знаряддя праці, предмети побуту… Особливо збиткувалися з мешканців тих поселень, які чинили опір владі хана. Тоді вже начувайтеся, русичі! Жорстокості монголо-татар не було меж — поселення стиралися з лиця землі… Саме через криваві побоїща нашу місцину почали називати «Схватець». Але з часом назва змінилася, перетворившись на «Святець», тобто освячене місце порятунку.

Існує й інша легенда, пов’язана з історією села. Колись його називали Руда Святець. Імовірно, тут добували болотяну руду. Щоб налагодити цю справу, необхідна була певна кількість робітників. Так виникло ціле поселення, був там і священик (святець, як тоді говорили). Звідси, припускають, і назва села.