«Форматування» України,

_{або Чи можливий мир на Донбасі}

Михайло ГУБАШ.

П’ятий рік поспіль іде гібридна війна на Сході України — це більше, ніж тривала «Велика Вітчизняна». Весь цей час на ній гинуть українці — продовжують класти свої молоді життя за... А й справді — за що?

ОСЬ ТУТ і починаються, як-то кажуть, різночитання. Для одних це, без сумніву, війна за свободу, незалежність і територіальну цілісність країни. І з цим важко не погодитися, враховуючи роль путінської Росії, яка анексувала Крим та всіляко підтримує «сепаратистів» на Донбасі.

Проте дехто стверджує, що збройний конфлікт спровокували політики, а військові дії, які не припиняються вже п’ятий рік, вигідні «правлячому режиму» з кількох причин: можливості «гріти руки» на контрабанді й військових замовленнях; відсікання від участі у виборах значної кількості електорату, який не симпатизує теперішній владі; приводу списувати на війну всі українські негаразди, зокрема й ті, що виникли внаслідок сумнівного «реформування», тобто нездатності правлячих кіл провести справжні реформи, які б відновили економіку і підвищили рівень життя народу. І такі твердження, на жаль, не безпідставні.

Отака-от «єдність» думок, що панує в суспільстві. Тобто фактично це його, суспільства, розшарування і поділ чи й протистояння. Причому достеменно не відомо, хто ж таки насправді є «агентом Кремля», бо ними одне одного називають прибічники «партії миру» і «партії війни». Тож уже не дивує думка про те, що, можливо, «обоє рябоє» і що чинником негараздів, включно із війною, є не тільки огидні дії північно-східного агресора, а й власні підступність, нефаховість та жадібність владної «еліти». Спадає на думку один із біблійних постулатів про те, що дім, який розколовсь ізсередини, не встоїть. Нагадувати про це треба — аби усвідомити небезпеку, яка загрожує самому існуванню Української держави, й уникнути такої сумної (точніше — катастрофічної) перспективи.

Втім, є фактор, який об’єднує майже всіх — бажання завершити війну і досягти миру. Питання в іншому — якою ціною? За даними різних соціологічних опитувань, частина українців є прибічниками ідеї війни «до переможного кінця», і вони не згодні на жодні поступки та компроміси з противником. Натомість певна кількість наших співгромадян заради встановлення миру на Донбасі вважають за можливе погодитися на всі умови, висунуті керівництвом «народних республік», а фактично — кремлівським режимом, який стоїть за ними. Ще дехто схиляється до думки про необхідність компромісів, але част-кових — таких, які б не становили загрози державності України та її територіальній і духовній єдності. І кожна група аргументує власну позицію.

Тим часом гібридна війна триває, і поки що кінця-краю їй не видно, незважаючи на всі обіцянки і «зусилля» української влади. Складається враження, що керівництво держави махнуло рукою на ситуацію, вважаючи, що воно саме якось «розсосеться». Ну якщо не саме, то Захід нам допоможе.

Справді, спочатку у справі досягнення миру була надія на міжнародну підтримку. Відбувся «мінський процес», закріплений надалі «нормандським форматом». Але з часом стало зрозуміло, що досягнуті «домовленості» виявилися неефективними.

В чому ж причина і що робити далі? А причина в тому, що відповіді на ці запитання у «зацікавлених» сторін різняться, а можливі компроміси розцінюються як «зрада» і «поразка».

У зв’язку з фактичним провалом (принаймні на сьогодні) мінсько-нормандського процесу дехто з аналітиків пропонує переформатувати його на «будапештський», тобто активніше задіяти до розв’язання проблеми Сполучені Штати та залучити до процесу Велику Британію та Китай. Одночасно, на їхню думку, потрібно активізувати зусилля щодо розміщення на Донбасі миротворчих сил ООН.

Проте всі ці пропозиції успіху, на жаль, не гарантують. А найголовніший недолік полягає у тому, що втілення їх у життя потребуватиме часу. Це означає, що війна триватиме й надалі. А так хочеться миру. Вже сьогодні. Аби не привозили в українські міста і села «вантаж 200», а у лікарні — «вантаж 300»...

Невже нема іншого варіанта розв’язання кривавої «проблеми Донбасу», а фактично — проблеми України? Варіанта дієвого і надійного, нехай і нетрадиційного. Один із таких запропонував відомий економіст, екс-радник В. Путіна, а з 2006 року — старший науковий співробітник Центру глобальної свободи та процвітання Інституту Катона (Вашингтон, США) Андрій Ілларіонов. Він заявив, що найпростіший спосіб — «купити» того ж лідера «ДНР» Олександра Захарченка. Це, додав він, обійдеться Україні набагато дешевше, ніж продовження гібридної війни. Тим паче що Німеччина пообіцяла повністю профінансувати відбудову Донбасу.

На перший погляд, спосіб може видатися абсолютно неприйнятним, особливо для патріотично налаштованої української душі, бо з «терористами не домовляються». І така позиція є правильною, якщо керуватися емоціями і «принципами». До речі, саме так досі діє «українська сторона» конфлікту, відкидаючи настійливу пропозицію-вимогу Кремля домовлятись із керівниками «ЛДНР».

Але у політиці зазвичай беруть гору не високі й палкі почуття, а розум і тверезий розрахунок. Прикладів цьому в історії безліч. Згадаймо хоча б багаторічну, аж майже до закінчення війни співпрацю євреїв-сіоністів із Гітлером, або «мирову угоду» Єльцина — Путіна з чеченськими бойовиками-сепаратистами — батьком і сином Кадировими, які до того зі зброєю в руках воювали з російською армією. І нехай дехто каже, що Росія програла війну Чечні, що велика держава виплачує данину маленькій кавказькій республіці. Факт залишається фактом — про сепаратизм у РФ забуто, Чечня міцно стоїть на сторожі інтересів Російської Федерації, звання героя якої надано Рамзану Кадирову наприкінці 2004-го «за виконання заходів щодо припинення діяльності незаконних збройних формувань з 2000 по 2004 роки». Це тільки один із прикладів імовірного виходу з ситуації. Існують, напевне, й інші. Але їх треба шукати, а не чекати, поки хтось за нас розв’яже наші проблеми.

Одному з моїх знайомих ще в радянській армії випало командувати взводом, у якому особовий склад одного відділення повністю був із мусульман. Це, за його зізнанням, посприяло тому, що він позбувся набутої за час військової служби звички вживати лайливі слова («матюки»), які ображали почуття віруючих, у стосунках із підлеглими став частіше виявляти чуйність, увагу до їхніх потреб, накази віддавав не з металом у голосі, а лагідно. Таке людське ставлення, певен він, дало свої плоди: не сталося жодного (на відміну від інших підрозділів) ексцесу на міжнаціональному ґрунті, накази і вказівки командира виконувались «іновірцями» беззастережно й навіть з ентузіазмом. «Це стало для мене уроком на все життя, — зізнавався знайомий. — Якщо до людини ставитися з добром, вона віддячить тобі тим самим».