• Пам’ять

Гетьман Павло Скоропадський,

_{або Як українці вкотре «самі себе звоювали»}

Володимир БУРБАН.

16 ТРАВНЯ виповнилося 145 років од дня народження Павла Петровича Скоропадського — видатного воєначальника, громадського і політичного діяча, останнього гетьмана України.

Серед золотих імен українських гетьманів — Дмитро Вишневецький (Байда), Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик. А також — гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський, обережний і поміркований політик, який хоч і пішов під руку російського царя, всіляко намагався відстояти інтереси козацтва. Від його брата Василя і снується нитка до останнього гетьмана України Павла Скоропадського (1873-1945), чия біографія дивує своєю строкатістю і несподіваними поворотами долі.

У роки російсько-японської війни майбутній гетьман служив у козацькому війську, під час Першої світової війни командував полком, дивізією, корпусом, за відвагу нагороджений золотою георгіївською зброєю. Був флігель-ад’ютантом імператора Миколи II. Водночас у ньому завжди жевріла іскра національної свідомості.

Після жовтневого перевороту Скоропадський почав українізацію одного з військових корпусів, що став на захист від більшовицької навали. Як талановитий воєначальник, бачив фактичну безпорадність Центральної Ради у створенні збройних сил. Його позиція наразилась на неприйняття Генерального секретаріату УНР, тож Павло Петрович подав у відставку. Щодо політичних поглядів, то він сповідував ідею поєднання елементів як монархічного, так і республіканського устроїв.

Авторитет Скоропадського міцнішав, його підтримували партії, яким імпонувала авторитарна влада. 24 жовтня 1918 року його було обрано гетьманом України, а замість УНР проголошувалась Українська Держава. Переворот відбувся безкровний. Голову Центральної Ради професора Михайла Грушевського тихо-мирно поселили на садибі «Виноградний сад» неподалік Києва.

Що вдалося здійснити гетьману Павлові Скоропадському за відведені йому історією і обставинами сім із половиною місяців? Утверджено державний бюджет, стабілізовано українську валюту, наведено лад у залізничному транспорті. Продовжено українізацію шкіл, державним коштом відкрито нові українські гімназії. Засновано Українську Академію Наук. Її президентом, оскільки М. Грушевський відмовився від цієї посади, призначено професора Володимира Вернадського. Урочисто відкрито перший Державний Український Університет у Києві, другий — у Кам’янці-Подільському.

Саме за Гетьманату сталися особливі зрушення у культурному будівництві. Засновано Національну оперу, Український історичний музей, Державний Український Архів. З’явилися Українська державна капела під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Розгорнуто не бачене досі вітчизняне книговидання. Утворено міністерство ісповідань, очільник якого А. Потоцький проголосив у спеціальній декларації: «В самостійній державі має бути і самостійна Церква». Попри спротив німецької окупаційної влади Україна виходила на міжнародну арену.

Загалом Гетьманат дістав тяжку спадщину. Він не зміг із нею до кінця впоратись, зокрема в земельному питанні. Селяни сподівалися на безоплатну передачу їм поміщицької землі, то тут, то там спалахували стихійні бунти та повстання.

Країну роздирали міжусобиці, оливи у вогонь підливав «третій фронт» — російське терористичне підпілля, яке організувало, зокрема, вибух порохових складів у передмісті Києва, в Звіринці, — загинуло близько тисячі міщан. Сіялися паніка та зневіра. Надто все минуле нагадує нинішнє…

Свою роль відіграла і опозиція на чолі з Володимиром Винниченком, який ставився до Скоропадського як до «нікчемної, політично безграмотної фігури». Почалося збройне повстання у Білій Церкві. Незабаром повстанська армія розгромила гетьманські війська біля Києва. 14 грудня 1918 року гетьман Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Директорія урочисто вступила до столиці, на Софійській площі відбулися молебень і урочистий парад. Тільки й того, бо сама Директорія не протрималась і трьох місяців — впала під натиском більшовицьких військ.

…Відбулося все так, як відбувалося вже не раз. Саме від цього застерігав гетьман Іван Мазепа у складеній ним пісні-думі:

Не маш любові, не маш згоди,

От Жовтої взявши Води,

Через незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали...