• Слава України

Речник розвихреної доби

Володимир БУРБАН.

Фото з архіву редакції.

Третього квітня вшановуємо 100-літній ювілей Олеся Терентійовича Гончара — класика новочасної української літератури, автора відомих романів і повістей, громадського і політичного діяча, подвижника національного відродження.

ХУДОЖНИК за радянських часів часто бував безсилий перед чавунним лицем обставин. Олесь Гончар, змушений рядитись у соцреалізмівські шати, зумів у суспільстві, де, як казала Леся Українка, «люди поніміли під залізом», проводити гуманістичну лінію, відстоювати загальнолюдські цінності. Звідавши всіх принад «батога і пряника» (отримав навіть дві сталінські премії), він час від часу потрапляв у критичну «дробилку». Ще 1946 року зазнав першого удару за оповідання «Модри Камень», в якому йшлося про «заборонене» кохання радянського солдата до іноземки. У щоденнику записав: «Я паралізований. Я хотів би одного: щоб література відчепилася від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить… підтримки чекати нізвідкіль, кожний озирається».

Справжній погром було учинено письменникові за славнозвісний роман «Собор», який збурив усе суспільство. Ось ще один щоденниковий запис від 29 березня 1968 року:

«Був сьогодні пленум ЦК (України).

Ватченко, дніпропетр. юшкоїд №1 (200 кг живої ваги!) мішав із землею «Собор». Обжера, сквернослов, батькопродавець. На нього й не дивую.

А П. Ю. Ш(елест)! Позавчора сказав мені, що, оскільки книжки ще не прочитав, то говорити про неї на пленумі не буде (сам пообіцяв, я його таку «милість» не просив!) І… зламав слово. Виступив. Підтримав дніпропетр. обжеру.

…Один тільки чоловік підійшов і поспівчував:

— Хіба ж це критика... Все голослівно, бездоказово…

І цим одним був Тронько.

…А через три дні ювілей, 50 років. Оце привітали тебе… Хоча на читачів гріх скаржитися, вони не забули: йде багато листів, телеграм…»

Український читач таки справді любив Гончарове слово. Цілі покоління виховувалися на трилогії «Прапороносці». Бо твір був не «За Родіну, за Сталіна!», він променився любов’ю до людини, патріотизмом, сонячною вірою у добро. У пізніших редакціях роману письменник позбувся кон’юнктурних рудиментів, посилив його гуманістичне спрямування. Колоритні образи комроти Брянського, медсестри Шури Ясногорської, лейтенанта Черниша, солдата-подоляка Хоми Хаєцького у пам’ятку всіх, хто читав цю книжку — епопею народного подвигу.

Що ж до «Собору», то його автор чи не найперший у радянській літературі зобразив душевне сум’яття в народі, черствість і облудність владців, забив екологічну тривогу з приводу «штучних морів», затоплених сіл, тисяч гектарів унікальних українських чорноземів. І однозначно став на захист національних святинь, православних соборів — «відлуння далекої музики, літургій, піснеспівів, жаги каяття і спокут, екстазу людських поривів, надій…». Роман як «ідеологічно шкідливий», написаний «в містичному, націоналістичному дусі», був під забороною протягом 20 років… Автора з єзуїтською витонченістю цькувала влада, продавали «друзі», підкидаючи брудні анонімки, пропонуючи, за прикладом Миколи Хвильового, покінчити життя «самогубним стрілом».

Зазнаючи усіх можливих видів приниження і як літератор, і як людина, письменник продовжував працювати. З’явилися романи «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», низка оповідань (Гончар — майстер новелістики). Кожен його твір не схожий на попередні, але всіх їх об’єднує лірико-романтична задушевність, любов до рідної землі, нашого найдорожчого скарбу — української мови.

«Гончар ліпить свої твори, як ластівка», — казав Павло Загребельний. Блискучий стиліст, він відточував кожне слово, інколи годинами мучився над одним-єдиним рядком. Його проза, а писав і поезії, емоційно насичена і водночас містка, лаконічна, полишена словесних викрутасів.

Ми ніколи не знали б, яким Олесь Гончар був насправді, якби не його довоєнні «Щоденники», видані у трьох томах, дбайливо підготовлені до друку дружиною-Берегинею Валентиною Данилівною Гончар, якій у ювілейну дату складає щиру вдячність уся читацька громада. У письменницьких нотатках відтворена широка панорама подій і людей. Вражає влучність спостережень, чудодійна ясність, простота і водночас ускладненість філософського думання. Всі 1610 сторінок «Щоденників» пронизує якась болюча лінія — лінія долі народу, його мови і державності, власного місця у національному і загальнолюдському житті. «Яка дивна епоха! — з гіркотою писав О. Гончар. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульні. Шевченків «Заповіт» написано у Переяславі в домі Казачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»

І коли настали часи оновлення, письменникові ще більше боліли ті «родові» гріхи. Болісним було «прощання» з комуністичною ідеєю — 1991 року, під час «революції на граніті», в якій брала участь онука письменника, Олесь Гончар «розлучився з КПРС», виступив із програмною промовою на з‘їзді Народного руху. І вже тоді помітив, як паростки нового почав глушити «лободизм» цинічного споживацтва, вождизму і державної безвідповідальності. Почалося нашестя політичних пігмеїв, грошо- і владолюбців, людей без пам’яті і честі. «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого!»

А що Олесь Терентійович сказав би сьогодні?

Зрештою, письменник залишив нам два всезагальні заповіти:

Думаймо про велике.

Бережіть собори ваших душ!