• З літопису наших днів

Від добра добра не шукають

Олексій ЯРОВИЙ.

Львівська область.

На фото автора: у цехах підприємства.

Кілька мільйонів українців працюють за кордоном — лише в Польщі близько двох мільйонів офіційних заробітчан з України. Відповідь на запитання, що потрібно для того, щоб вони не витрачали свої життя і здоров’я на чужині, а працювали вдома, частково я знайшов на підприємстві «Бадер» у місті Городок неподалік Львова.

ПІДПРИЄМСТВО шиє шкіряні чохли для німецьких автомобілів. Заступник генерального директора «Бадер» Христина Горішня розповіла про працівників, які повернулися з Європи і не збираються більше їхати світ за очі, аби заробляти на окраєць хліба. Один із таких — 21-річний Іван.

Хлопець двічі намагався влаштуватися на роботу за кордоном. Спочатку в Чехії. Виявилося, що зазвичай протягом першого місяця працівник має пройти навчання, під час якого у більшості випадків він нічого не заробляє. А потрібно оплачувати житло, щось їсти, купувати елементарні предмети побуту. Не кожен протримається. А у Івана до того ж була застаріла травма, яка не дозволяла працювати так, як того вимагав господар. Отож узяті із собою гроші швидко скінчилися, і хлопцю довелося повернутися додому.

Попросив знайомих, що працювали у Польщі, підшукати пристойну роботу. І така знайшлася: власник фірми платив добре, ставився до українців без упередження.

Повернувшись в Україну, влаштувався працювати у «Бадер». Середня зарплата на підприємстві з вирахуванням податків та інших платежів, тобто «чистими», — 10 тисяч гривень. У тій же Польщі, якщо вдасться влаштуватися на гарну роботу, можна заробити втричі більше. Навіть з витратами на проживання все одно залишиться чимала сума. Тож не дивно, чому ті, хто повернувся в Україну й твердо вирішив працювати вдома, кажуть, що до цього їх спонукали, як і Івана, моральні причини: відчуття другосортності, ностальгія. Частенько вони ще й потерпають від розлуки з дітьми, від думок, що ті ростуть без належної опіки й виховання або що старенькі батьки залишаються без догляду, тоді як вони доглядають на чужині літніх італійок чи польок.

— Гроші грошима, але людина хоче відчувати власну самодостатність, — переконана пані Христина.

Тому, на її думку, аби люди трималися за підприємство, треба ще й підтримувати їхній моральний дух. Навіть усвідомлення того, що вони працюють на сучасному високотехнологічному підприємстві, є стимулом для роботи. А ще безкоштовний проїзд на роботу автобусами підприємства, премії, секція дзюдо для дітей працівників, майже безкоштовне житло для тих, хто мешкає далі, ніж за 70 кілометрів... До речі, на «Бадері» є свої «заробітчани» з Сумщини та Чернігівщини.

А працюють українці добре. Це визнають у всій Європі.

— Сьогодні у нас достатньо працівників,— розповідає пані Горішня,— щоправда, бракує кваліфікованих кадрів. Ми відкрили в себе навчальний центр, де кожен охочий може навчитися шити, отримуючи під час навчання зарплату. Позитивом є й те, що щомісяця компанія працевлаштовує в середньому 180 осіб, а робочі місця з’являються не тому, що люди звільняються, а через розширення виробництва, адже в різних країнах світу пан Бадер відкрив 11 підприємств. Тобто середня заробітна плата та соціальний пакет, які люди у нас отримують, — це вже той бар’єр, який змушує їх засумніватися у доцільності трудової міграції.

Однак попри всі моральні переваги праці вдома українці продовжують шукати роботу за кордоном, де платять більше. На жаль, підприємств таких, як «Бадер», в Україні обмаль. Та й на ньому заробітчан-поверненців не так вже й багато — півтора десятка на 3800 працюючих. Тоді як за кордоном, нагадаю, працюють мільйони...