Середа, 7 березня 2018 року № 18 (19565)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19565/print.php?n=38353

  • Спогад

Коли бабуня була щаслива

Ганна КОПИЛ.

с. Марківка Білопільського району Сумської області.

За рік до зустрічі з Богом моя бабуся зізналася: «Я прожила щасливе життя». І ця думка гріє мені душу і тішить пам’ять про неї.

ВСЕ своє босоноге дитинство я проводила у неї. Ці світлі спогади, наче кадри кіноплівки: каша у горщику, молочна пінка на губах, ляльковий театр з одним глядачем, невгамовні крихітні курчата, захоплюючі збирання яєць у курнику, вирощування квітів у садку, відвідини дідусевої могилки і теплі бабусині руки…

Такої чистої душею, надзвичайно порядної людини, як моя бабуся Лобода Олександра Михайлівна, я не зустрічала у житті й, мабуть, не зустріну. Не тільки словом, а навіть подумки вона не образила жодного, з ким доводилось жити, працювати, з ким зводили далекі й близькі дороги.

Людинолюбна і несучасна у цьому меркантильному світі, вона повсякчас випромінювала світло і тепло. Бабуся часто себе недооцінювала, але красу інших завжди бачила, як кажуть, здалеку. Мабуть, Господь посилає на землю таких людей із великою місією, спонукаючи до добра і сердечного ставлення один до одного.

Разом із дідусем вони виховали трьох дітей, мали онуків і правнуків. Кажуть, що той, хто на віку побачив правнуків, — благословенний Богом. А ми були благословенні її присутністю. І не лише ми — ще багато людей, адже вона працювала акушеркою і за свій трудовий вік прийняла два покоління дітей.

Пам’ятаю, як у селі до неї часто підходили люди, які колись з її допомогою з’явилися на світ або яким вона прислужилася: віталися, обіймали, розпитували, розповідали про своє здоров’я. Всіх їх вона характеризувала мені лише з кращого боку. Для неї вони були цілим Всесвітом, навколо якого й крутилося її життя. А ось про свої хвороби ні з ким не говорила і ніколи не кликала смерті. Навпаки, «ще б пожити, — казала, — побачити, як ти виростеш».

Найбільшою втіхою для неї був приїзд дітей, коли вся наша родина збиралася за одним столом. Тоді сусідам і навіть випадковим знайомим-перехожим вона радісно повідомляла: «Діти приїхали».

Я любила залізти в бабусине тепле ліжко, на перину, і слухати спогади про її молодість. Їй було 86, а сліди нетлінної жіночої краси не полишали обличчя. Коли вона білозубо всміхалася, я не могла намилуватися і чомусь думала, що так триватиме завжди.

Уже минуло кілька років, як відійшла вона у кращий світ, а я й досі подумки розмовляю з нею, ділюся сокровенним. Щодня проходжу стежкою до нашого будинку, де причаїлися виплекані нею, щасливі дні мого дитинства, де залишилась часточка її серця. Надзвичайно сумую. А потім втішаюся: бабусина прекрасна усмішка живе у її доньці, моїй мамі, так дивно на неї схожій, і в мені самій. І це для нас найбільша у світі нагорода.