Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

Хай весна приголубить

Весна. Хоч зима лякає, а все одно заголубіло небо, озвалися пташки в гаях, радіє природа. Земля прокидається! А сонце в хату так сміливо зазирає, що мимоволі йому всміхаєшся. Виколисує воно в душі світлі сподівання, що все погане минеться, а радість множитиметься.

Найбільше весні жінки радіють, для них її прихід — завжди свято. Поки чоловіки то в походах, то на війні, то на заробітках, хата й діти на ній. Треба всьому лад дати і всіх нагодувати. Звідки ті сила й терпіння беруться, буває, що й світ стає немилий. Аж ось березень на порозі, і наче посвітлішало, подобрішало, помилішало все довкола. Люди, свято, весну зустрічаймо!

Цієї пори «Вербиченька» завжди друкує підбірку жіночих листів. Вони прості та щирі, в них — долі, спогади, щем, радість, розчарування, мрії... Одним словом —наше життя.

Із березнем, дорогі жінки! Хай весна вас приголубить.

Посидь зі мною, синку

ВІДКРИЮ тобі свою мрію, «Вербиченько». А вона зовсім проста: щоб прийшов до мене в хату мій синок, ми з ним повечеряли, погомоніли, позгадували, подивилися світлини. А то й просто сиділи б разом мовчки: я на нього дивилася б, а він мене за руку тримав.

Не судилося мені стати коханою дружиною, щастя знайшла у материнстві. Важко було, багато працювала, але синок ріс у любові й достатку. Залицялися до мене двоє вдівців, та бачила, що не сприймає їх Петро. То й не стала змінювати свого і його життя. Чи правильно зробила? Розум каже, що ні, а серце — що, якби випало прожити життя спочатку, вчинила б так само.

Думаєте, синок далеко від мене? Його хата на сусідній вулиці. Втім, для невістки я небажана гостя, тож туди й не потикаюся. Син до мене приходить, але тільки тоді, як щось попрошу. Зробить і втікає. Усе йому ніколи, справи. Розпитую про онуків, відмахується. Сусідки кажуть: «Гріх тобі скаржитись. Дрова Петро привіз, ліки купує, картоплю садить, хату латає. Що ти ще хочеш? У нього ж родина». А я хіба чужа? Всі справи відкладала, щоб його приголубити, вислухати, книжку почитати, з уроками допомогти. Завжди вчила сина добро робити. Тепер дружині його сповна дістається, а матері крихти лишаються. Дрова палахкотять, а мені холодно, ліки є, а серце щемить, картоплі наварила, а самій і їсти її не хочеться. Та я не скаржуся. Просто мрію...

Надія Т.

Київська область.

Допомагайте і словом, і ділом

З ВЕСНЯНИМ сонечком оживає і наше село. Насидівшись узимку в своїх хатах, виходять мої сусіди на вулицю, ведуть розмови про життя-буття. І здебільшого навколо одного: здоров’я немає, життя тяжке, попереду нічого доброго…

Я не люблю ні говорити, ні слухати такого, завжди втручаюся. Звісно, зараз нелегко, але ж не можна говорити одне й те ж від ранку до вечора! Від таких думок тільки тиск підвищується. Справді, нам довелося багато пережити, багато працювати, та хіба нашим батькам було легше? Проте вистояли і нам веліли! Хто трудився не лінуючись, той і побут свій краще облаштував, щоб на схилі літ легше жилося. Хто нині з нас пере вручну, як колись? А мобільні телефони? Коли схотіла, натиснула кнопку — і чуєш голоси дітей, онуків, які живуть окремо. Ні, життя все-таки змінюється на краще, хоча й не так швидко, як хотілося б. І в наших роках є свої переваги. Хіба мало ми накопичили досвіду та мудрості? Тепер усім цим треба ділитися. Не лінуйтеся робити добрі справи. І словом, і ділом допомагайте дітям, онукам, один одному…

Весна на порозі! Порадіймо і за неї, і за себе.

Віра КОЗАЧУК.

м. Городня Чернігівської області.

Трішки б доброти та ласки

БУВАЄ, читаю сповіді, які довіряють тобі, «Вербиченько», жінки, і плачу. Але частіше радість і ніжність огортають душу. Це коли знайомлюся з добрими людьми, з хорошою дружною сім’єю. Або коли, подолавши перешкоди, через роки єднаються двоє. І тоді віриш, що є на світі любов.

Я вірю, що вона є. Хоча зосталася сама з двома дітьми. Прожила 10 років із чоловіком. Останні два роки багато чого довелося знести. Але коли підняв на мене руку, покинула. Серце скрижаніло почуттів не лишилося. Та потроху оживаю біля матусі, дітей. Живу без образ, без кривди.

Так, без чоловіка-хазяїна важко. Я це відчуваю повною мірою. Зате мої діти спокійно сплять, і я спокійна. Хотілося б, ой як хотілося б звичайнісінького жіночого щастя! Хіба багато нам треба: трішки доброти, ласкавого слова, теплоти душевної, ніжного погляду. Хотілося б, щоб пригорнув і сказав: «Вибач, якщо образив. Через нинішнє нелегке життя весь час як заведений... Але я кохаю тебе». І все. Жінка тоді все простить і гори зверне.

Олена СПАСЬКА.

Брусилівський район

Житомирської області.