• Актуально

Втрачаємо найцінніше

Маргарита СИТНИК.

Головна рушійна сила держави — це її науковий потенціал. Розвинені країни засвоїли цей принцип віддавна і докладають усіх зусиль, аби зберігати і примножувати його, не в останню чергу за рахунок свіжих голів з інших країн. Зокрема, й із нашої: за двадцять із гаком років емігрували 25 тисяч (!) наукових працівників.

ПРОЦЕС відтоку «мізків» останніми роками значно «омолодився». Наприклад, на початку 2000-х талановиті випускники вишів вступали до «рідної» аспірантури, захищали кандидатські, а вже потім намагалися виїхати. За кілька років тенденція змінилася: емігрувати стали після закінчення магістратури, щоб мати можливість закріпитися на Заході ще на аспірантському рівні. Сьогодні ж дійшло до того, що студенти, які не мають бажання жити в Україні, отримують тут лише ступінь бакалавра.

Якщо говорити про цифри, то, за даними експерта Аналітичного центру CEDOS Євгена Стадного, у 2015-2016 роках лише у країнах ЄС за різними програмами, прирівняними до нашої аспірантури, навчалося понад півтори тисячі українців: у Німеччині — 525 студентів, у Польщі — 380, Чехії — 223, Франції — 201, у Швейцарії — 105, Угорщині — 73, в Іспанії та Фінляндії — по 37. При цьому у Швейцарії та Чехії їх кількість збільшилася за майже десятиліття удвічі, у Німеччині — на 20%, а в Польщі тільки протягом трьох останніх років — на 40%. Здавалося б, частка потенційних емігрантів у загальній кількості вітчизняних здобувачів вищої освіти незначна. Але в закордонні виші беруть людей із найкращими знаннями і «морально-бойовими якостями», тобто еліту...

Завідувач лабораторії Інституту теоретичної фізики імені М. М. Боголюбова НАН України Сергій Шарапов привертає увагу до іншого рівня проблем у сфері науки: за останні два роки з установ Національної академії наук звільнилося 42 молодих учених — стипендіатiв Президента: 14% загального їх числа в академії. У відділах наукових установ працюють в основному люди, яким близько 70 років. Учених середнього покоління майже не залишилося, не кажучи вже про молодь. А коли немає кому передати знання, наука приречена на вимирання.

Утім, дивуватися нічого. Аби працівник у будь-якій галузі давав результат, він повинен отримувати гідну платню, яка дасть змогу йому не думати у процесі роботи про «порвані чоботи». А в науці, яка не є комерційною сферою, — й поготів. В Україні стипендія аспіранта — 3100 гривень, при тому, що місцем у гуртожитку за помірну плату забезпечують не скрізь. У Варшавському університеті, наприклад, кілька років тому українські аспіранти одержували 400 доларів, а у Швеції сьогодні мінімальна стипендія становить вісім тисяч крон (приблизно 25 тис. грн) — на житло та харчування витрачається в середньому 35% від цієї суми. При цьому система освіти якісно інша, а європейський диплом автоматично відкриває шлях до тамтешнього ринку праці. Тож не дивно, що молодь обирає не Батьківщину...

Молоді науковці, які працюють в Україні, скаржаться й на таке: наша система аспірантури викривлена. При всіх описаних вище проблемах щороку за державний кошт замовляється 3-5 тисяч аспірантів. І для більшості навчання — просто синекура, насправді людей, здатних на фундаментальну наукову роботу, небагато. Крім того, науковий ступінь у певних колах уже давно став статусною річчю, як одяг відомих брендів: діє «конвеєр» спецрад із захисту дисертацій, де у чиновників та їм подібних просто беруть гроші за надруковану маячню.

Сьогодні на сферу науки передбачено лише 0,2% ВВП. Досліди проводять на такому обладнанні, яке в інших країнах можна побачити хіба що в музеях. Чимало інститутів працюють у режимі неповної зайнятості. Натомість у Європі, США, Японії на одну одиницю зарплати виділяється дві одиниці фінансування на власне науку. Китайців, які їдуть на навчання у США, удома чекають місця професорів, гідне фінансування та найновіше обладнання.

Люди повертаються на Батьківщину, коли бачать перспективу. В іншому разі зроблять усе можливе, щоб залишитися там, де кращі умови. Як бачимо, ситуація якщо не безнадійна, то вже наблизилася до того, щоб її так охарактеризувати. Особливо з урахуванням того, що європейці хочуть послабити умови надання «Блакитної карти» (аналог американської «зеленої»). І якщо високі державні голови не отямляться, уже за десяток років про науковий потенціал України та її розвиток говоритимуть у минулому часі.