• Роздум

Колись було — вітряки

Іван СЕРГІЄНКО.

с. Качанівка

Охтирського району

Сумської області.

ОКРАСОЮ і прикметою наших сіл були колись велетні вітряки. Стугоніли й крутилися жорна у млині, солодко пахло свіжозмеленим борошном. Вітряки були чотирикрилими, з високим піддашшям, куди вели дерев’яні скрипучі східці. А внизу — величезні коловороти, з допомогою яких кілька чоловіків повертали млин навколо осі, «ловлячи вітер». Мама й тато інколи брали мене з собою, коли їхали возом до млина молоти борошно. Мельник, «сивий», із припорошеною борошном бородою, вітався з батьками, вказуючи, куди поставити мішки із зерном. А там уже сидів хтось із односельців, чекаючи своєї черги. Зав’язувалася розмова, помалу сипалося борошно з-під жорен, мама обережно змітала його спеціальним віничком із гусячого пір’я.

На початку 1960-х село електрифікували. Потім помер дід Федик — мельник-фронтовик. Тож із часом вітряк «пішов у відставку». Колись могутні його крила струхнявіли. Прикро, що не знайшлося світлої голови, що зберегла б оте диво, отой «вітер на крилах». Можна було б улаштувати музей хліборобської праці. Нині вітрову енергію активно використовують в усьому світі, адже електрична постійно росте в ціні. Як на мене, добре було б відновити і на наших пагорбах роботу вітряків, примножити те найкраще, що складалося віками, іншими словами — неповторність сільського укладу. Варто поставити вітряки на робочі місця. Нехай крутяться на щастя і на добро.