• Рядки з листів

Дійшла черга і до землі

КОЛИ я звернулась у пенсійний відділ, щоб перейти із пенсії держслужбовця на звичайну, мені пояснили, що зробити це можна, але тоді з мене знімуть певну суму, бо зайве одержую. Втім, те, що почула від людей, стоячи в черзі, ошелешило не менше. Один дідусь пропрацював у колгоспі 40 років, а йому додали всього 30 гривень. Жінка розповіла, що їй не збільшили, а, навпаки, зменшили пенсію аж на дві сотні. Хочу запитати Прем’єр-міністра, де його чесність, де біль душі за людей, які жили на межі виживання, а залишились на межі смерті. Чому ми повинні відповідати за те, що були такі низькі зарплати? Пишу «ми», бо таких, як я, більше, ніж тих, хто справді задоволений осучасненням пенсій від нової влади. Додому йшла, плачучи. Зрозуміла, що цією реформою влада посіяла ще більшу вбогість серед населення.

Віра ДРОЖАК.

м. Новоукраїнка

Кіровоградської області.

У нас забрали все — заощадження, фабрики, заводи, шахти — обманним шляхом, штучним банкрутством. Забрали право на безкоштовне лікування, навчання, житло, гідне життя, навіть на національність. Маленьких українців позбавили щасливого мирного дитинства. Грабіж триває. Дійшла черга і до землі. Банки мріють брати землю під заставу і в разі несплати кредиту продавати її. Через таку схему в селянина легко забрати землю й зробити його наймитом-кріпаком, чого, власне, й добивається нинішня олігархічна влада. Вона жирує, маючи недоторканність, безкарність, захмарні зарплати, яхти, вілли, рахунки в офшорах. Ніяк не понаїдаються. Депутати на роботу не ходять, а як прийдуть, то б’ються. Сором на увесь світ. Коли в Україні нарешті наступить верховенство права? Хочеться, щоб усі були рівні перед законом. А не так, як нині: в кого гаманець товстіший, той і правий.

Л. А. КОРЕЦЬКА.

с. Манжелія

Глобинського району

Полтавської області.

Доки Україною керуватимуть олігархи, корупціонери, вона не зможе вибратися з руїни, в яку вони ж її й завели. Невже не знайдеться справжній українець, патріот, який кине виклик цим злим силам? Який вболіватиме не за власну кишеню, а за весь український народ. Який поверне всі стратегічні об’єкти у державну власність, дасть людям роботу, аби вони не тікали за кордон, залишаючи тут своїх дітей на стареньких батьків. Який примусить повернути державі всі багатства з офшорів. А головне — припинить нарешті цю гібридну війну, яка щодень калічить і забирає життя наших бійців та мирних мешканців Донбасу.

Віталій МУЗИКА.

с. Вовковинці

Деражнянського району

Хмельницької області.

Приємно читати, що в такому-то селі відремонтовано дорогу чи загалом зроблено щось для його розвитку. Але не скрізь, на жаль, позитивні зміни. В Іванківському районі Київщини між селами Мусійки та Поталіївка є відрізок дороги завдовжки три-чотири кілометри, проїхати який можливо тільки зигзагами з боку на бік: то виїжджаючи на зустрічну, то повертаючись у свій ряд. Ми їхали, маневруючи, ухиляючись, але таки сіли в яму. Довелось міняти колесо. Не передати словами нашого гніву, розпачу й болю.

Минув час, і їдемо знову цією ж дорогою до сокровенних батьківських могил. Іще більші ямища й глибші кратери. Це чорнобильська руїна, яка вже ніколи не відбудується, царствує тут тільки нехлюйство. Можливо, ця дорога і мала б ремонтуватися, але губляться кошти на такі будови. Нікому не потрібні далекі села, де залишилось зовсім мало людей. Тож сидять діди з бабами у своїх обійстях і нікуди не рипаються. А як хвороба когось із них прихопить і «швидка» не доповзе по цих ритвинах, спишуть на природний відбір.

Ніна ДЬЯЧЕНКО.

Київська область.