«Сміх як символ мудрості і нескореності народу»

Передноворічне інтерв’ю з Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ, народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України

— Анатолію Нестеровичу, як і коли ви подружилися з гумором?

— Аж самому не віриться, що було це 70 років тому. Я не помилився — саме 70! Мені тоді було вісім років. Напевно, вчителька наша помітила, що, по-перше, з почуттям гумору у мене все гаразд і, по-друге, сама манера прочитання тексту відрізнялася від інших учнів. Точніше, викликала усмішку, а то й сміх.

— А чим же ви тоді розважали своїх слухачів-глядачів?

— Я не стільки тоді розважав, скільки пробуджував у них почуття благородства монологом Тараса Бульби із повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». У козаків це почуття було на вершині моралі.

— А для вас, восьмирічного, цей текст залишив слід у душі?

— Переконаний, що так. І ще тоді, дитиною, я зрозумів, наскільки велику духовну силу має Слово. Я як зараз бачу обличчя тих людей, дорослих і дітей, які слухали монолог Тараса Бульби. Таке не забувається…

Пам’ятаю, коли прочитав повість Михайла Шолохова «Піднята цілина», то настільки сподобався мені монолог діда Щукаря, що я тут же включив його до свого репертуару. Паралельно виступав з гуморесками Остапа Вишні, Степана Руданського. Майже після кожного виступу мене викликали «на біс». А тому я завжди мав про запас дві-три гуморески.

Пізніше звернувся до творчості Степана Олійника. Особливо великий успіх мала його гумореска «Випадок у лісосмузі». З неї почалося моє особисте знайомство з поетом-сатириком. Він як ніхто із тодішніх письменників-сатириків гостро і влучно відгукувався на найзлободенніші теми. Звісно, що у межах, дозволених тодішньою компартійною цензурою. Хочу відзначити, що Степан Олійник надавав особливого значення культурі слова. Цьому у нього варто вчитися багатьом, хто сьогодні вважає себе поетом-сатириком і гумористом.

— А хто для вас був кумиром на сцені? У кого вчилися, на кого хотіли бути схожим?

— Кажу чесно — ні на кого. Я хотів залишитися Анатолієм Паламаренком і на сцені, і в житті. Тому шукав і шукаю свій образ, своє бачення тексту. Своє перевтілення у героя, якого виписав автор. Найскладніше не просто промовити текст, а розкрити характер, передати інтонацію, міміку, жести того чи іншого персонажа. Тільки в поєднанні усіх цих складників можна досягти успіху. Незалежно від того, це великий прозовий твір чи коротенька поетична гумореска.

А щодо вчителів, то можу назвати трьох, кому вдячний. Це великий режисер і педагог Володимир Неллі Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого та великі майстри Слова — артисти Юрій Шумський із театру імені Івана Франка та Валентин Дуклер із театру імені Лесі Українки. Перший пробудив у мені актора, а у двох інших я навчився поважати Слово, відчувати його глибину, красу і, головне, духовну силу.

— А такі непересічні актори, як Юрій Тимошенко (Тарапунька) і Юхим Березін (Штепсель), мали вплив на вашу творчість?

— Опосередковано, мабуть, мали. І це цілком природно. Крім них і ще Аркадія Райкіна, у гумористично-сатиричному цеху інших майстрів цього жанру у 1960-1970-х роках не було.

— А 95-й квартал? Що це, на вашу думку?

— Коли я інколи дивлюся виступи цих так званих коміків, стає сумно, соромно і образливо. У їхніх текстах стовідсотково російськомовних, а тим паче у виконанні, точніше кривлянні, більше фальшивої імітації, штукарства, примітиву, ніж справжньої майстерності. Самодіяльність невисокої якості. Немає там ні дотепного природного гумору, ні в’їдливої, прихованої езопівської сатири. Усе прямолінійно, як кажуть, у лоб, висмоктане з пальця.

— Анатолію Нестеровичу, як у вас, до речі, складалися стосунки з іншими читцями гумору, зокрема із Андрієм Совою?

— Попервах я нібито не був для нього конкурентом. Тим більше, тільки виходив на всеукраїнську сцену. А Андрій Корнійович Сова, як то кажуть, уже надійно мав свою нішу на сцені, радіо і телебаченні. Причому, скажу відверто, що уже як читець-професіонал після навчання в театральному інституті, роботи в обласному драматичному театрі м. Хмельницького я по-іншому ставився до манери виконання гуморесок Андрієм Совою. Він приваблював глядача передусім мімікою, а не характером героя. Я пішов іншим шляхом.

Це по-перше. А по-друге, репертуар Андрія Корнійовича складався здебільш із невеликих віршованих гуморесок Павла Глазового. Я ж активно продовжував освоювати прозові твори, у яких вистачало гумористично-сатиричних епізодів.

— А коли ви зацікавилися творчістю Павла Глазового, який і досі є вашим улюбленим автором?

— Почалося все із гуморески Павла Глазового «Гопак із коровою». Після того як я виконав її на сцені, мене запросили на телебачення. Затим була гумореска «Копієчка». Вона теж мала великий успіх у глядачів і слухачів. Я, як мовиться, взяв шанувальників гумору, вкотре наголошу, характерами героїв цих творів. Плюс іншими допоміжними акторськими засобами.

Після одного з виступів Павло Глазовий прийшов за куліси. Там ми і познайомилися. І тривало це знайомство понад сорок років. Сто із гаком гуморесок Павла Прокоповича є у моєму репертуарі. Як він сам не раз казав: «Я пишу гуморески під конкретного виконавця — Анатолія Паламаренка».

— Анатолію Нестеровичу, як давно ви читаєте «Веселу світлицю»?

— Відтоді, як вона вперше з’явилася на останній сторінці «Сільських вістей». І мені приємно щоп’ятниці бувати у гостях її авторів. Щиро радію, читаючи гуморески, мініатюри, байки, анекдоти, різні смішинки як багатьох фахових письменників, так і початкуючих. Тим паче що автори з різних регіонів України, особливо із сіл, де «кожне сільце має своє слівце».

Гумор, сатира для українця — це спосіб мислення, спілкування, вираження емоцій, навіть самоутвердження. В якого народу є стільки приказок, прислів’їв, різних дотепних історій? Ми вміємо посміятися не лише над кимось, а й самі над собою. І гумор, як сміх, у нас добрий, щирий, незлий, а сатира — колюча, але справедлива.

Більше того, український гумор певною мірою є захисною реакцією нашого духовного організму. Наша нація збереглася ще й тому, що вміла сміятися, жартувати, кепкувати, іронізувати за будь-яких ситуацій, і навіть трагічних.

— А на закінчення нашої розмови дозвольте, Анатолію Нестеровичу, запропонувати читачам «Веселої світлиці» рецепт збереження здоров’я:

Найкращі ліки

від хвороб усіх —

До і після їди сміх!

Тож хай душа сміється,

що аж тіло трясеться.

— А заодно ще й привітаймо наших читачів із прийдешнім Новим роком. Хай щедриться їм на здоров’я, благополуччя та щирий сміх, з яким і життя, погодьтеся, плине веселіше!

Бесідував Аркадій МУЗИЧУК, а дружній шарж малював Володимир СОЛОНЬКО.