• Сільські обрії

Північні красені на Закарпатті

Христина ГОРВАТ.

Закарпатська область.

www.segodnya.ua

За 24 роки існування оленячої ферми в селі Іза Хустського району її відвідали туристи майже з усіх країн Європи.

«ГОСТЯМ ми радо все показуємо і про все розповідаємо, от тільки не зрозуміло, звідки беруться байки про нас, — сміється Михайло Бугаш — власник ферми північних плямистих оленів. — Наприклад, кажуть, що ми обпилюємо оленям роги бензопилкою. Та якби ми таке спробували вчинити, тварина або втекла б — спробуйте її втримати, або зі страху померла б на місці! Насправді є спеціальна анатомічна пилка, нею й користуємося. Ще подейкують, що оленів буцімто нам доставили на вертольотах, мало не скинули з неба».

Цих диких норовливих тварин привезли з російського Калінінграда у спеціально облаштованому фургоні. Оленям непросто було адаптуватися до закарпатського клімату, особливо ж до сильної спеки. У такі дні вони ховаються в лісі: заходять по шию в озера, яких на території ферми п’ять. «А наші морози цим корінним мешканцям Півночі не страшні — вони сплять просто в снігу. Бувало, прийду на ферму — ніде нікого не видно, лиш кучугури снігу навкруги. Але ось заворушився один сніговий замет, інший… Це олені, зачувши мене, піднімаються з-під снігової ковдри, обтрушуються — і вже все стадо як на долоні», — у голосі господаря бринять теплі нотки.

Із якогось часу територію, де перебувають тварини, довелось огородити металевою сіткою. Не від диких звірів, ні. Від деяких відвідувачів — любителів святкувати на фермі різні урочистості. Дехто з них, хильнувши зайвого, надокучали фотографуванням, хапали оленів за роги, хтось прагнув нагодувати їх хлібом, намоченим у горілці… Олені — дикі тварини, тому «відпочивальники» за подібні спроби-жарти були нагороджені не тільки синцями, а й поламаними ребрами. Діти їх теж лякали своїм галасом. Словом, тваринам діставалося. Тепер же вони захищені. Охороняти стадо допомагає й Боб — карпатська вівчарка. Не відразу він став своїм: олені бояться собак. Коли пес-приблуда із навколишніх сіл забреде на ферму, то, за словами господаря, наче кінець світу настає. Олені, налякані собачим гавкотом, утікають у глиб лісу, трапляється, що й калічаться при цьому. Боб виявився розумним: кількох стусанів копитом йому вистачило, щоб засвоїти науку спілкування з лісовими мешканцями.

За роки існування ферми бувало всяке. Сітку викрадали на брухт, навмисно псували, щоб олені втекли… Коли зима видається холодна, ближче підходять вовки, лисиці — чатують у засідках. Тоді спокою нема нікому.

Зараз на фермі поповнення: олениці отелилися. Підрахувати молодняк можна буде пізніше: самки з приплодом зараз ховаються у лісі, чимдалі від сторонніх. Як тільки оленята підростуть, вони приведуть їх у стадо.

«Прикро, але щороку ми втрачаємо від двох до шести особин, переважно восени, коли олені б’ються за свій «гарем». Якось два самці так зчепилися рогами, що два дні непорушно пролежали на землі. Ми ледве їх визволили, адже до них небезпечно наближатися, бо в цей період вони несамовиті, б’ють кожного, хто з’явиться поруч. Попри все двісті голів у стаді є. А шість років тому, коли я зареєстрував господарство, їх було лише 67».

Свого часу Михайло Бугаш завідував тваринництвом в Ізанському колгоспі — одному з найбільших в області. Потім колгоспну землю розподілили на паї, худобу вирізали, роздали. А олені лишилися нічийними. Тварини красиві, невибагливі. Їх не потрібно доїти, будувати спеціальні стійла, які потім чистити, кормів потребують порівняно небагато. Зваживши все це, він і вирішив створити оленячу ферму.

«Нині фермерство, особливо тваринництво, — не бізнес, а глухий кут. Покладатися можна тільки на власні сили. Нещодавно вдалося залучити інвесторів — якщо все складеться добре, збудуємо будинок відпочинку для туристів. У будь-якому разі своїх оленів я не залишу», — запевняє господар єдиної на всю Україну оленячої ферми.