Архів
П’ятниця,
29 грудня 2017 року

№ 102 (19547)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша пошта

Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.


Версія для друку          До списку статтей

«Сміх як символ мудрості і нескореності народу»

Передноворічне інтерв’ю з Анатолієм ПАЛАМАРЕНКОМ, народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії, Героєм України

— Анатолію Нестеровичу, як і коли ви подружилися з гумором?

— Аж самому не віриться, що було це 70 років тому. Я не помилився — саме 70! Мені тоді було вісім років. Напевно, вчителька наша помітила, що, по-перше, з почуттям гумору у мене все гаразд і, по-друге, сама манера прочитання тексту відрізнялася від інших учнів. Точніше, викликала усмішку, а то й сміх.

— А чим же ви тоді розважали своїх слухачів-глядачів?

— Я не стільки тоді розважав, скільки пробуджував у них почуття благородства монологом Тараса Бульби із повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». У козаків це почуття було на вершині моралі.

— А для вас, восьмирічного, цей текст залишив слід у душі?

— Переконаний, що так. І ще тоді, дитиною, я зрозумів, наскільки велику духовну силу має Слово. Я як зараз бачу обличчя тих людей, дорослих і дітей, які слухали монолог Тараса Бульби. Таке не забувається…

Пам’ятаю, коли прочитав повість Михайла Шолохова «Піднята цілина», то настільки сподобався мені монолог діда Щукаря, що я тут же включив його до свого репертуару. Паралельно виступав з гуморесками Остапа Вишні, Степана Руданського. Майже після кожного виступу мене викликали «на біс». А тому я завжди мав про запас дві-три гуморески.

Пізніше звернувся до творчості Степана Олійника. Особливо великий успіх мала його гумореска «Випадок у лісосмузі». З неї почалося моє особисте знайомство з поетом-сатириком. Він як ніхто із тодішніх письменників-сатириків гостро і влучно відгукувався на найзлободенніші теми. Звісно, що у межах, дозволених тодішньою компартійною цензурою. Хочу відзначити, що Степан Олійник надавав особливого значення культурі слова. Цьому у нього варто вчитися багатьом, хто сьогодні вважає себе поетом-сатириком і гумористом.

— А хто для вас був кумиром на сцені? У кого вчилися, на кого хотіли бути схожим?

— Кажу чесно — ні на кого. Я хотів залишитися Анатолієм Паламаренком і на сцені, і в житті. Тому шукав і шукаю свій образ, своє бачення тексту. Своє перевтілення у героя, якого виписав автор. Найскладніше не просто промовити текст, а розкрити характер, передати інтонацію, міміку, жести того чи іншого персонажа. Тільки в поєднанні усіх цих складників можна досягти успіху. Незалежно від того, це великий прозовий твір чи коротенька поетична гумореска.

А щодо вчителів, то можу назвати трьох, кому вдячний. Це великий режисер і педагог Володимир Неллі Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого та великі майстри Слова — артисти Юрій Шумський із театру імені Івана Франка та Валентин Дуклер із театру імені Лесі Українки. Перший пробудив у мені актора, а у двох інших я навчився поважати Слово, відчувати його глибину, красу і, головне, духовну силу.

— А такі непересічні актори, як Юрій Тимошенко (Тарапунька) і Юхим Березін (Штепсель), мали вплив на вашу творчість?

— Опосередковано, мабуть, мали. І це цілком природно. Крім них і ще Аркадія Райкіна, у гумористично-сатиричному цеху інших майстрів цього жанру у 1960-1970-х роках не було.

— А 95-й квартал? Що це, на вашу думку?

— Коли я інколи дивлюся виступи цих так званих коміків, стає сумно, соромно і образливо. У їхніх текстах стовідсотково російськомовних, а тим паче у виконанні, точніше кривлянні, більше фальшивої імітації, штукарства, примітиву, ніж справжньої майстерності. Самодіяльність невисокої якості. Немає там ні дотепного природного гумору, ні в’їдливої, прихованої езопівської сатири. Усе прямолінійно, як кажуть, у лоб, висмоктане з пальця.

— Анатолію Нестеровичу, як у вас, до речі, складалися стосунки з іншими читцями гумору, зокрема із Андрієм Совою?

— Попервах я нібито не був для нього конкурентом. Тим більше, тільки виходив на всеукраїнську сцену. А Андрій Корнійович Сова, як то кажуть, уже надійно мав свою нішу на сцені, радіо і телебаченні. Причому, скажу відверто, що уже як читець-професіонал після навчання в театральному інституті, роботи в обласному драматичному театрі м. Хмельницького я по-іншому ставився до манери виконання гуморесок Андрієм Совою. Він приваблював глядача передусім мімікою, а не характером героя. Я пішов іншим шляхом.

Це по-перше. А по-друге, репертуар Андрія Корнійовича складався здебільш із невеликих віршованих гуморесок Павла Глазового. Я ж активно продовжував освоювати прозові твори, у яких вистачало гумористично-сатиричних епізодів.

— А коли ви зацікавилися творчістю Павла Глазового, який і досі є вашим улюбленим автором?

— Почалося все із гуморески Павла Глазового «Гопак із коровою». Після того як я виконав її на сцені, мене запросили на телебачення. Затим була гумореска «Копієчка». Вона теж мала великий успіх у глядачів і слухачів. Я, як мовиться, взяв шанувальників гумору, вкотре наголошу, характерами героїв цих творів. Плюс іншими допоміжними акторськими засобами.

Після одного з виступів Павло Глазовий прийшов за куліси. Там ми і познайомилися. І тривало це знайомство понад сорок років. Сто із гаком гуморесок Павла Прокоповича є у моєму репертуарі. Як він сам не раз казав: «Я пишу гуморески під конкретного виконавця — Анатолія Паламаренка».

— Анатолію Нестеровичу, як давно ви читаєте «Веселу світлицю»?

— Відтоді, як вона вперше з’явилася на останній сторінці «Сільських вістей». І мені приємно щоп’ятниці бувати у гостях її авторів. Щиро радію, читаючи гуморески, мініатюри, байки, анекдоти, різні смішинки як багатьох фахових письменників, так і початкуючих. Тим паче що автори з різних регіонів України, особливо із сіл, де «кожне сільце має своє слівце».

Гумор, сатира для українця — це спосіб мислення, спілкування, вираження емоцій, навіть самоутвердження. В якого народу є стільки приказок, прислів’їв, різних дотепних історій? Ми вміємо посміятися не лише над кимось, а й самі над собою. І гумор, як сміх, у нас добрий, щирий, незлий, а сатира — колюча, але справедлива.

Більше того, український гумор певною мірою є захисною реакцією нашого духовного організму. Наша нація збереглася ще й тому, що вміла сміятися, жартувати, кепкувати, іронізувати за будь-яких ситуацій, і навіть трагічних.

— А на закінчення нашої розмови дозвольте, Анатолію Нестеровичу, запропонувати читачам «Веселої світлиці» рецепт збереження здоров’я:

Найкращі ліки

від хвороб усіх —

До і після їди сміх!

Тож хай душа сміється,

що аж тіло трясеться.

— А заодно ще й привітаймо наших читачів із прийдешнім Новим роком. Хай щедриться їм на здоров’я, благополуччя та щирий сміх, з яким і життя, погодьтеся, плине веселіше!

Бесідував Аркадій МУЗИЧУК, а дружній шарж малював Володимир СОЛОНЬКО.

Версія для друку          До списку статтей

Застолизми

Василь МОМОТЮК.

с. Росошани

Кельменецького району

Чернівецької області.

Чим більше свят, тим більше є шансів похмелитися.

Не так важливо знати закон, як примітки до нього.

Якщо очі розбігаються, що тоді робити рукам?

Настрій жінки можна визначити за смаком приготовлених нею страв.

Набуте століттями розбазарюється протягом одного дня.

Жив тим, що було по кишені.

 

— Премію перед Новим роком не виплачую, бо грип лютує, а гроші, самі знаєте, переносять заразу!

Мал. О. Кохана.

Мал. А. Василенка.

Реклама:
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове