• Було, було...

Закарпатська Атлантида

Христина ГОРВАТ.

Закарпатська область.

Архівне фото 1948 року.

60 років тому на Закарпатті стала до ладу Теребле-Ріцька ГЕС. Для її будівництва та під водосховище Радою Міністрів СРСР було відведено землі кількох сіл загальною площею 662 га.

У ФОНДАХ Закарпатського обласного держархіву зберігаються документи, у яких записано: «У селі Вільшани відселено 160 дворогосподарств із населенням 1229 осіб, с. Бовцари — 8 дворогосподарств та с. Н. Бистрий — 13. Загальна сума відшкодувань жителям цих населених пунктів — 1,497 тис. крб.». Це сухі цифри. А за ними — долі людей, обійстя яких стали маленькими Атлантидами, похованими під водою.

Ось як тогочасні події згадує колишня жителька села Вільшани Христина Пилип. Далекого 1948-го вона була підлітком.

«Будувати ГЕС пробували тричі. Спочатку приїхали чехи: ходили, заміряли-вимірювали, а потім зникли... За ними з’явилися мадяри — теж роздивлялися, вираховували і теж зникли. А 1948-го прийшли руські. На той час уже ніхто в селі й не думав, що тут щось будуватимуть. Не вийшло ні в чехів, ні в угорців, то ці й поготів не впораються... Люди так і сказали приїжджому інженеру, здається, на прізвище Публицький. Мовляв, були й чехи, і угорці, і так нічого у них і не склалося. А він відповів: «У нас вийде. Мусить вийти, бо інакше отримаю кулю в потилицю...».

Невдовзі після того до сільради скликали жителів і запропонували всім селом переселитися на південь — у Херсонську чи Миколаївську області. Обіцяли транспорт, гроші, а після приїзду ще й землю. Зваблювали кращими умовами життя, багатими чорноземами...

Та хто тоді з Вільшан бував у тих південних областях? Більшість селян взагалі нічого про них не знали. Злякалися люди нового невідомого краю, відмовилися виїжджати. Тоді кожній сім’ї виплатили гроші, звелівши самим шукати собі нове житло. Але селяни не поспішали купувати нові хати, переселятися. Навіть тоді, коли новоприбуле керівництво забрало декілька будинків, аби поселити робітників. Господарі подвір’я свого не кидали, жили у хлівах. Коли для приїжджих побудували бараки, вони повернулися у свої хати.

Коли будівництво ГЕС розпочалося, життя у Вільшанах змінилося. З’явилися робочі місця, де працювали не тільки хлопці, а й дівчата. Збудували нову школу, медпункт. Дітей приїжджих інженерів, фахівців місцеві називали «панськими», хоча вони не сторонилися нас. Ми навіть обмінювалися їжею. Нам у школу батьки давали грубий кукурудзяний хліб. А однокласники з «панських» сімей приносили білі булки з маслом. Утім, вони казали, що наш хліб смачніший. Та й він був красивіший — жовтенький, із хрусткою скоринкою, і краще пах. Ми обмінювалися з радістю, адже у нас білий хліб бачили тільки на великі свята.

Зрештою, настав час, коли тунелі, прориті з обох кінців гори, з’єдналися. Людям наказали виїздити. Багато селян до кінця не вірили, що водосховище таки буде. Дехто вже навіть устиг витратити виплачені гроші. Кинулися шукати нове житло, а ціни зросли удвічі! Було таке, що дві сім’ї вимушено купували одну хату. Та все ж якось розселилися, утворивши свої кутки по селах району. Звісно, довго сумували за своїми Вільшанами, а до нових місць так повністю і не звикли...»