Вівторок, 28 листопада 2017 року № 93 (19538)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19538/print.php?n=37426

  • Життя прожити

Наснився спориш біля хати

Ганна БОЙЧУК.

Запорізька область.

НА ЛАВОЧКУ під стару акацію бабця Явдоха тепер виходила вдосвіта. Починала ж день, як колись у селі, з півнями. Тут, у багатоповерхівці, їх не було чутно, зате десь у сусідів відбивав годинник, він і був старенькій за півня. На вулиці жадібно дихала, як викинута на берег рибина. І раділа, що немає сусідок — ті виходять надвечір, як сідає сонце. Лузають насіння, не добираючи слів, шпетять на всі заставки вітрогонку Зойку, до якої вчепився черговий кавалер і вже два дні сидить в її квартирі. Незатишно з ними Явдосі, неспокійно. Тулиться на краю лавочки, боячись поворухнутися, щоб язикаті тіточки не повернули стріли в її бік. Бо ж саме так було в день їхнього першого знайомства. Після села, тихих вечорів на подвір’ї своєї хатини, де п’янко пахла матіола, зашкребло на душі, і жінка вперше, відколи приїхала, вийшла на вулицю.

«А ми вже думали, ти там присохла, — зустріла Явдоху повновида жіночка з яскраво нафарбованими губами. — Онука стережеш? Ти, напевне, йому грошики від своєї хати віддала?»

Явдоха не чекала такої відвертої зливи на свою сиву голову і вже хотіла повертати додому, як за неї заступилася старша жінка. А далі розмова перейшла на дітей, онуків. Тут би виговоритися, але старенька промовчала, хвалитися їй було нічим. Єдина дочка, кинувши школу, подалась у місто, заявивши матері, що не хоче повторити її селянської долі. Щоправда, незавидною склалася її міська — заміж не вийшла, але народила хлопчика. Ярик малим жив із бабусею і був з виду, мов янголятко з іконки. Це вже потім, як пішов у місті до школи, змінився й став невитриманий, грубіянив, пропускав уроки. У підлітковому віці, коли хлопчику був особливо потрібен сімейний затишок і батьківське плече, він втратив і материнську опору — мати застудилася на будові й невдовзі померла.

ЯВДОХА знову забрала онука в село. Навчатися він не хотів, сяк-так закінчив біля неї дев’ять класів і знову подався у місто, вступив до коледжу. Якби тоді бабуся втримала онука біля себе, може б, менше лиха накоїв. Та хіба він її слухав? Жив сам, свобода швидко закрутила хлопця, зв’язався з сумнівним товариством, замість навчання вешталися вулицями, кілька разів потрапляв у міліцію. А одного разу приїхав до неї мало не з плачем: треба гроші віддати, бо вб’ють, просив бабу Явдоху хатину продати.

Зараз під старою акацією старенькій уявляється росяний спориш обабіч стежки залишеної хатини. Заплющить очі й бачить, як гнеться гілля під синіми угорками. А може, вже і немає там тієї старої сливи, яка пам’ятає її ще дівчам, — всохла чи зрубали… Як же тяжко було прощатися, коли надумала спродатися! Сіла ввечері з Васьком під старою сливою, гладила кота і наплакалася досхочу. А на ранок пішла до Василини, синок її все придивлявся до Явдошиної хатини. Не так вона була йому потрібна, як обійстя, добрий шмат землі, садок. Не торгувалася, бо сльози аж закипали в очах. Сусіди не квапили, їм шкода було стареньку, яка відривала себе не лише від батьківщини, а й від усього пережитого. «Тітко Явдохо, я землю оброблятиму, а ви там дивіться, як зовсім непереливки буде, повертайтеся, місце для вас знайдеться»,— сказав на прощання Василинин Антін, який відвіз жінку з нехитрими пожитками у місто. Гріх взяла на душу — не знайшла Васька перед від’їздом. Старий котисько, як не кликала, не обзивався, хоча завжди за першим покликом кулею мчав їй під ноги.

У МІСТІ не спалося, ночі були чужі, тривожні, дні порожні. У чотирьох стінах іще більше зігнулась, постаріла. Допікав онук. Боліло серце: так недолуго складалося життя в останньої кровинки їхнього роду. Намагалася з ним говорити, згадувала, як хлоп’ям любив годувати курчат і кролів, як жалів, коли змучена приходила з ланки після сапання буряків, і невміло смажив аж до «підошви» яйце їй на вечерю. Куди воно все поділося, оте їхнє нелегке, але таке щасливе, як виявилося, тодішнє життя? І що буде з Яриком, як не стане її, до якого берега пристане? Роботи немає, освіти теж.

Думки гнітили, а час спливав. Поволі навчилася жити «на асфальті». Свою куцу пенсію розкладала так, щоби без супу чи борщу не залишатися. Із села сусіди то борошна, то олії передадуть, ось уже на увесь під’їзд пахне пиріжками, млинцями. Виносила й під акацію сусідкам. Нахвалювали. А Явдоха перестала їх цуратися — люди як люди. І у них життя медом не намащене, і діти не у кожної вдатні та щасливі, і здоров’я у заводські труби повилітало. Про сяке-таке точилися їхні розмови на посиденьках. Та про що б не велося в балачках, повертали на дітей. Явдоха вже не мовчала, могла обережно внуком похвалитися — взявся за розум, приніс першу платню. Звісно, тих грошей поки що як кіт наплакав, крихти, але Ярик так змінився, так щасливо світилися очі. «Може, й справді, все вийде на добро», — вголос думалося Явдосі…

ОДНІЄЇ ночі привиділося їй у короткому сні перед світанком, що ступає босими ногами по споришу, росяною стежкою до хати… Того дня новина прийшла, звідки не чекали. Антін привіз чергові сільські гостинці й за чаюванням приголомшив: «Не скоро побачимось. Записався контрактником. Треба класти край цій клятій війні. Євдокіє Андріївно, досить вам тут гостювати. Вертайтеся, там у мене мама сама залишається, удвох воно краще буде. І хата чекає. І Васько. А про гроші не сушіть голови, якось розберемось, не чужі ж бо».

Закалатало серце, стрепенулося, немов тільки і жила вона увесь цей час чеканням такої звістки, немов сам Бог із небес побачив її тихі нічні сльози. Та враз спіткнулась думкою — а Ярик, онук як же? Хлопець ураз немов виріс в одвірку, стояв високий ставний, так схожий на свого діда замолоду, і незвично блідий.

«Ти не бійся, бабусю, ти їдь. Я… я теж як дядько Антін. Я зможу…»