Вівторок, 28 листопада 2017 року № 93 (19538)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19538/print.php?n=37422

  • Долі людські

Попутниця

Марія ТАРАСИЧ.

Волинська область.

НЕДІЛЬНОГО дня поверталася я з обласного центру автобусом додому. Минаючи одне із сіл, моя сусідка, скромна літня жінка, ніби прикипіла до вікна, а потім, озирнувшись на мене, промовила:

— У цьому селі я колись жила...

І замовкла. Мені здалося, що їй хочеться поговорити, тож підтримала розмову. За мить моя попутниця почала свою розповідь:

— Мій перший чоловік був звідси родом. Ми й двох років разом не прожили. Одного дня він їхав на роботу на велосипеді і його збила машина. Помер миттєво… Йому тільки 25 минуло. Ще рік я з донечкою жила з його батьками. А потім, як у нас кажуть, напитав мене чоловік з обласного центру, запропонував вийти за нього заміж. А я все сумнівалася: шкода було свекрів, які втратили єдиного сина. Та вони в один голос благословили: «Йди, дитино, ти ще молода, тобі треба жити далі». До них ми приїздили, як до рідних батьків. Дочку мою чоловік глядів як свою. 14 років прожили разом, та раптом якась плита на будівництві обірвалася. І все, поховала і його...

Дочка закінчила школу, затим училище. Має гарну роботу, вийшла заміж за славну людину, ростять двох доньок. Оце їду до них, бо скучила. Внучки — моя втіха й найбільша радість, так люблять свою бабусю. Ви самі це побачите — вони мене зустрічатимуть...

Моя сусідка повернулася до розпочатої теми — про свою долю.

— Вийшла я заміж утретє, за вдівця. Колись він мав і хату, і господарство, та після смерті дружини «вигризли» його з дому невістка з сином, хоча чоловік був спокійний, роботящий. Але вчепилася до нього та проклята хвороба. Зробили одну операцію, другу. Не допомогло, згас у мене на руках. Діти його навіть не приїхали. Господь їм суддя...

Помовчали. «Скільки ж то судилося зазнати цій жінці? — думала я. — Скільки за тією скупою розповіддю болю, сліз! Але ж усе поборола, живе без відчаю, без зла на всіх».

Та ось моя сусідка озвалася:

— Зараз знову сватається до мене чоловік. Знаю його вже декілька літ: непитущий хороший. У нього теж доля не склалася: немає ні рідні, ні свого кутка. Я відбиваюся, жартую: моя хата, мовляв, скоро завалиться. А він: хіба ж я хату шукаю? Насправді я жалію його. Хіба відженеш думки про те, що, може, чиєсь прокляття на мені: адже трьох чоловіків поховала. А може, це я за гріхи своїх пращурів відповідаю? Та хай би так. Аби на мені ці біди й закінчилися, а далі на мою доню та онучок на перейшли. Я наче нічим Бога не прогнівила...

Тим часом автобус під’їхав до автостанції. Моя попутниця розгублено роззиралася: її ніхто не зустрічав. Жінка поволі пішла до виходу в місто. Я дивилася їй услід — її розповідь усе ще не відпускала... Раптом із-за рогу будинку до неї підбігло двоє дівчаток. Вони тулилися до неї з обох боків, навперебій щебечучи. Вона ж повертала голову то до однієї, то до другої, пестячи їхні голівки. «Попри все вона щаслива. Хай більше не буде горя в її житті», — побажала я подумки своїй попутниці.