Вівторок, 28 листопада 2017 року № 93 (19538)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19538/print.php?n=37419

  • Чим душа багата

Пошию сукню, прикрашу дукачами

Євген Цимбалюк.

Рівненська область.

Багато давніх ремесел, які були надзвичайно затребувані 100-200-300 років тому, відійшли у забуття. Та останнім часом давні українські традиції заповзялися відроджувати ентузіасти і шанувальники минувшини. Із-посеред них — Володимир Дзьобак, засновник ткацької майстерні, яка вже три роки діє в місті Радивилів на Рівненщині.

ЦЮ МАЙСТЕРНЮ відкрили на базі громадської організації «Центр дослідження і відродження Волині» з метою відтворення давніх технік ткацтва та реконструкції прадавнього текстилю. Ткалі, що там працюють, розбирають переплетення, відтворюють тканину за старожитніми, інколи навіть поточеними часом, зразками — з музеїв, домашніх сховищ…

Зразки давніх візерунків та технологій майстри знаходять де тільки можуть, на їх основі вдосконалюють та урізноманітнюють рукотворні форми автентичного одягу. Так, зокрема, нещодавно майстрині створили дивовижний серпанковий одяг. До речі, «Вербиченька» розповідала про цей найвищий пілотаж ткацького мистецтва. А найновішою розробкою радивилівських рукодільниць став одяг із дукачами.

— Дукачі як прикраси дуже широко застосовувалися в українському вбранні в минулих століттях. Надто у жіночому, — розповідає ткаля Мар’яна Олійник. — Відтак за віднайденими зразками почали створювати сукні, плаття, костюми з обов’язковим прикрашанням дукачами. Перші зразки такого одягу показали на етнографічному вернісажі «Волинський народний одяг», який відбувся у Радивилові та представив спадщину зі скринь дбайливих нащадків і сучасне її відтворення. Затим возили витвори із дукачами в Київ на виставку, на етнофестиваль. Без перебільшення, вони справили справжній фурор.

— За великим рахунком, прикрашання одягу дукачами — це для нас не тільки виробнича технологія, — зазначає ткаля Ірина Чучман, — а й привід поринути в історію, адже старовинний дукач несе багато інформації: кожна деталь, рисочка, лінія, розташування каменів, зображення чи напис на на ньому символічні. Ці монети-прикраси, скріплені між собою у намисто, колись носилися не тільки в свято, а й у будень, бо, за повір’ям, оберігали дівчат від багатьох лих, як-от хвороба чи наговір… До речі, дукачі були центральною, парадною, деталлю як у костюмах вельмож, так і в одязі простих селянок. Нині намисто з них також робить виготовлений в майстерні автентичний одяг ще привабливішим. І, звичайно ж, близьким до того, який носили наші далекі предки…

— Надалі, сподіваюсь, створимо солідну колекцію дукачів, — ділиться задумом натхненник та керівник громадської організації «Центр дослідження і відродження Волині» Володимир Дзьобак. — А найпершими трьома прикрасами стали намиста, характерні для трьох століть: XX, XIX та ХVІІІ. Причому третій волинський дукач ми виготовили на основі рідкісного талера Патрона Баварія (1782 рік).

На фото автора: ткаля Мар’яна Олійник до виготовлених українських костюмів підбирає в каталозі намисто — дукачі.