• Повертаючись до надрукованого

Закон так і залишився на папері

Микола Москаленко.

«Школа нерівних можливостей» — така публікація побачила світ у газеті 18 липня. У ній ішлося, що Президент підписав закон про інклюзивну освіту, яким надається можливість дітям із особливими потребами безоплатно навчатись у всіх без винятку загальноосвітніх навчальних закладах. Причому вперше в українському законодавстві наголошувалось, що такого гарантованого державою права набуває кожна дитина, «незалежно від встановлення інвалідності». Правильний і давноочікуваний закон! А як він виконується на практиці?

НА ЖАЛЬ, цей доленосний документ для 108 тисяч наших сімей, в яких підростають діти з травмованим спинним мозком, ДЦП, аутизмом, вадами мови, слуху чи зору, синдромом Дауна, так і залишився на папері. Нинішнього навчального року понад 90% шкіл проігнорували закон про інклюзивну освіту.

Зокрема, документом передбачено створення при загальноосвітніх школах коштом держави спеціальних класів для учнів із особливими потребами, якщо буде заява батьків за місцем проживання. Для цього останнім необхідно заздалегідь отримати висновок експертної комісії. Дитину мають оглянути психолог, лікар та педагог, які визначать, чи здатна вона навчатись за шкільною програмою. Згідно зі штатним розкладом, на інклюзивних уроках має бути присутній ще й спеціально підготовлений асистент учителя — людина, яка підказує, підтримує в разі потреби, допомагає. Водночас візочникам або дітям із недугою ДЦП дозволено навчатись поруч ровесників у «звичайних» класах. При цьому всім їм може бути дозволено прибувати до школи пізніше і навчатися довше, залишаючись на урок-два після занять…

Словом, теоретично жодна школа не має права відмовити батькам такої дитини у прийомі на навчання. І проблема зовсім не в тому, що експертні комісії не видають відповідних дозволів. Видають. А от школи… Ось, зокрема, що з гіркотою розповіла у листі до редакції одна з матерів, що живе у Кропивницькому і виховує 10-річного сина-візочника: «Дитина у мене дуже тямуща і товариська. Вдома в чотирьох стінах невимовно страждає, мріє про школу, щоб навчатися з однолітками. Як тільки почула, що Порошенко підписав такий закон, відразу ж подалася до найближчої школи. Директор категорично відмовив. Тоді я пішла в другу, потім третю… Кожен директор називав свої причини. Але узагальнена така: закон ухвалили, а школи до нього не підготували. Немає похилих доріжок при вході, туалетів зі спеціально обладнаними кабінками…». Словом, наші школи не готові до цього ні технічно, ні методично, ні кадрово, навіть психологічно.

І така безпросвітність дітей-інвалідів не лише у Кропивницькому, а майже повсюди. За винятком хіба що Запоріжжя, де два роки тому коштом міжнародної спільноти запровадили експеримент з інклюзивної освіти і де вже більш ніж у вісім разів зросло число дітей із особливими потребами у загальноосвітніх закладах. Та ще в столиці, де інклюзивне навчання теж явище не нове, нинішнього року тут до шкіл пішло 535 особливих дітей. Також у Пісочині Харківської області з нуля збудовано школу вже з пандусами, ліфтом-підйомником, похилими порогами і спеціальними туалетними кабінками для візочників. Цього вересня вона прийняла двоє таких діток…

Однак поки що лише 9% шкіл в Україні «законослухняні» й ідуть у ногу з часом. Це крапля в морі у порівнянні з реальними потребами. Скільки дитячих і батьківських найзаповітніших надій, подарованих цим законом, розбилось об реалії. А на цьому ж документі свого часу добряче попіарились чимало політиків, розказуючи, як вони уболівають за народ. На жаль, уболівання їхнє паперове. Тож у загальнодержавному масштабі законодавча ухвала про інклюзивну освіту — це наразі лише декларація про наміри. Закон не діє.