• Слово про сучасницю

Любові вистачить на всіх

Леся ГУДЗЬ.

Житомирська область.

Фото Юрія Дробота.

Чим славен ти, Поліський краю? Зеленочубими лісами і синьо­окими озерами, льонами і житами, та найбільше — людьми. Вони живуть серед нас, щодня кажуть звичайнісіньке «добридень» — і від того світ робиться добрішим, сонце світить яскравіше, а на душі теплішає.

МАЛА батьківщина Любові Володимирівни Свєтікової — околиця Новограда-Волинського, мікрорайон Смолка. Там, у звичайній робітничій родині Завістовських, і побачила світ дівчинка, яку назвали красивим іменем Любов. Безтурботне дитинство, щасливі шкільні роки — було-таки це у того покоління, хоча й виховувались у праці, допомагаючи батькам, не мали статків таких, що намагаємося дати нині власним дітям… Після школи Люба вступила до Житомирського училища культури. З дипломом керівника оркестру в 1976 році повернулася до рідного міста — й відтоді нерозлучно пов’язана з палацом культури, який, по суті, давно вже став їй другою домівкою. Керівник гуртків у Пилиповичах, Піщеві, Таращанці, Красилівці, касир, білетер-контролер, вахтер — це лише офіційні її посади. Бігла на роботу, попоравши чимале батьківське господарство і город — сили, каже, зважаючи на молоді літа, вистачало на все. Подобалося працювати, бути затребуваною.

Проте найбільшою любов’ю її життя були і залишаються пісня та гра на народних інструментах — Любов Володимирівна не скаже й зараз, що сильніше до душі. Грала в оркестрі народних інструментів С. Д. Іванова на бандурі, навчилася самотужки! В ансамблі бандуристок уже й співала. «А чому ж ти ходиш лише на оркестр? У хор теж іди!» — якось спонукав до ще одного захоплення керівник ансамблю пісні і танцю «Полісся» Микола Іванович Мартинюк. Відтоді Любов Свєтікова учасниця і цього колективу. Після заміжжя привела сюди й чоловіка. Теплі нотки звучать у голосі жінки при спогадах про гастролі з «Поліссям» південними областями України і поїздку по Болгарії, про участь у різних фестивалях, конкурсах, у зйомках телепередачі «Сонячні кларнети», виступи на ВДНГ… Без пісні не мислить себе й тепер: виспівує у «Поліссі» й радість, і журбу свою сердечну, і все-все, що на душу ляже.

Народного театру також не цурається: особливо пам’ятають її глядачі по невеличкій, але колоритній ролі мами Проні Прокопівни з п’єси «За двома зайцями».

Тут же, при палаці культури, практично і виросла її донечка Оля: вже з трьох років дівчинка танцювала, співала, брала участь у різноманітних шоу і концертах. Її теж добре знають у нашому місті. Син Сергій мешкає з сім’єю у Чернігові, бабусина втіха — його донечка дворічна Софійка. Ось таке її жіноче, материнське і людське щастя. На жаль, кілька років тому поховала чоловіка.

Живе Любов Володимирівна просто: радіє кожному дню, роботі, котра за все життя стала не тягарем, а справою для душі. Вдячна долі за подаровані зустрічі з чудовими людьми, з якими випало спілкуватися впродовж сорока років роботи. І зовсім не переймається тим, що ніколи не мала ні особистої (лише колективну) слави, ні високих посад у палаці культури. Бо ж добре знає — без її, малопомітної на перший погляд, «технічної» роботи не було б справжнього відчуття свята, довершеного сценічного дійства, останнього штриха у його проведенні.

Дуже влучно відгукнувся про Любов Свєтікову заслужений працівник культури України Микола Мартинюк: «Культура — це передусім чистота, порядок. Дуже багато у цьому сенсі залежить від технічних працівників, їхнього сумління, ставлення до роботи. Тож без Люби нам не обійтись!»