• Слава України

Чар-голос українського Орфея

Володимир БУРБАН.

25 вересня виповнюється 85 років од дня народження Анатолія Солов’яненка — нашого видатного співака, уславленого в усьому світі лірико-драматичного тенора.

ЗДАЄТЬСЯ, ще зовсім недавно серед численних шанувальників заведено було «ходити на Солов’яненка». І рядова публіка, і вишукана мистецька еліта любили його голос, його поставу і обличчя, яке при звуках музики починало випромінювати світло, немов благословенне самим Всевишнім... А вже минуло 18 літ, як Анатолій Борисович перейшов співати у Божі ангельські хори.

Не витримало серце... Він з особливим почуттям (передчуттям?) виконував романс М. Лисенка на слова Шевченка:

Чого мені тяжко,

чого мені нудно,

Чого серце плаче,

ридає, кричить,

Мов дитя голодне?

Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш,

що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти,

чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце,

навіки засни,

Невкрите, розбите —

а люд навісний

Нехай скаженіє...

Закрий, серце, очі.

«Люд навісний» — пліткарі, заздрісники, шептуни, чино-драли й лакузи-прислужники сичали: «Ти чому не партійний?», з усіх сил пнулися, аби якомога болючіше вразити незахищене серце митця. Закінчилося тим, що Анатолій Солов’яненко виявився «незатребуваним» у рідному храмі — Київському театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка.

Пігмеям здалося, що вони повергли титана. Але Анатолій Солов’яненко знайшов у собі сили вистояти, хоч і довелося виступати на «чужих сценах». Звідки ж взялися ці сили? Вони — у самій природі митця, його біографії, складній і многотрудній школі життя. Народився у шахтарській родині, зазнав незгод евакуації у воєнні часи. В усьому намагався бути першим: у школі — перший учень класу, срібний медаліст, у Донецькому політехнічному інституті — староста групи, дипломник із відзнакою, аспірант, молодий викладач на кафедрі нарисної геометрії. І водночас — активний учасник художньої самодіяльності, який ще зі шкільних літ зачаровував слухачів якимсь неземним співом.

Але, крім голосу, Бог дарував Анатолію мудрого самовідданого друга й педагога-наставника — співака Донецької опери, заслуженого артиста Російської Федерації Олександра Коробейченка. Дивовижний був чоловік! У 30-40 роках минулого століття його ім’я гриміло по всьому Союзу. Був всебічно розвиненою, високодуховною людиною, чудово малював, сам кроїв і шив сценічні костюми. У подарованому Солов’яненку костюмі Герцога з опери «Ріголетто» Дж. Верді співак виступав протягом усього сценічного життя. Коробейченко розпізнав унікальний талант Анатолія, але не захвалював його, не квапив, давши своєму вихованцеві тисячу (!) уроків майстерності.

Анатолій Солов’яненко закінчив Київську консерваторію, стажувався у знаменитому міланському театрі «Ла Скала», де йому знову ж таки пощастило на педагогів світової слави — Дж. Барра та Е. П’яцци. Італійський слухач беззастережно визнав талант Солов’яненка, ласкаво називаючи його «Толья». Президент Італії нагородив українського співака найвищою відзнакою держави — орденом Командора Італійської Республіки.

Здобувши світову славу, Солов’яненко виступав на сценах десятків країн світу, приносив у союзну казну мільйонні доходи. Та коли йому призначили пенсію, то вона налічувала... 49 карбованців (кажуть, із копійками).

Багато в чому завдяки Солов’яненку світ пізнав незрівнянний український народний мелос. Ні з ким не сплутаєш його виконання таких пісенних творів, як «Дивлюсь я на небо», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Місяць на небі», «Чорнії брови, карії очі» та багатьох інших.

Для перерахування репертуару Анатолія Солов’яненка — 18 оперних партій, твори з концертних виступів, грамплатівок та компакт-дисків — не вистачило б газетної шпальти.

Виняткова виконавська техніка, сила і чистота голосу, прекрасна дикція, вишукана пластичність, фанатична любов до кожної деталі вирізняли його серед багатьох знаних співаків. Був талановитий в усьому, чим займався. Майже бездоганно володів італійською, яку опанував самотужки.

Здається, найповніше охарактеризувала особистість Анатолія Солов’яненка славнозвісна Євгенія Мірошниченко: «Жертовно служив одному Богові — сцені. У мистецтві авторитет і популярність не купиш ні за які гроші. Щастям було співати з ним. Співали разом стільки вистав! На його біографії вчитимуться. Кажу не лише про вокальний аспект, а й про суто житейський. Його життя — приклад для наслідування. Але таких, як він, уже більше не буде. Ні-ко-ли!».

Однак над Україною вічно дзвенітиме чар-голос її Орфея.