Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

Згадаймо Майстра!

18 вересня 2017-го Юрію Тимофійовичу Прокопенку мало б виповнитись 80 років. Але невблаганна доля, на нещастя, розпорядилась його життям інакше. Ледве переступивши поріг свого шістдесятип’ятиліття, після тривалої хвороби талановитого письменника-сміхотворця не стало.

Народився Юрій Прокопенко 1937 року в родині київського правника. Писати почав іще зі шкільної лави, тому з вибором своєї майбутньої професії визначився одразу. Після закінчення журфаку Київського університету обдарований юнак отримав розподіл у столичну газету «Вечірній Київ» на посаду фейлетоніста.

А 1964-го непересічний талант молодого і завзятого гумориста-сатирика вже помітив тодішній головний редактор «Перця» Федір Маківчук, який без зайвих вагань та роздумів тут же запросив Юрія Прокопенка до себе на роботу в журнал. І тим самим фактично дав своєму негласному «хрещенику» путівку у велике літературне життя.

Майже чотири десятиліття ім’я Юрія Прокопенка не сходило зі сторінок цього улюбленого в народі часопису, де він спочатку був заввідділом фейлетону, потім відповідальним секретарем, а останні 15 років — з 1987-го до 2002 року — ще й його головним редактором.

Добра дюжина гумористичних книжок народилася з-під його пристрасного пера гумориста-сатирика.

У сучасній гумористиці суперінтелігентний стиль письма Юрія Прокопенка і донині вважається взірцем художньої майстерності у цьому жанрі. Тому і не дивно, що його веселі оповідання із м’яким людяним гумором, легкою іронією та самоусміхом і досі популярні серед читачів. Їх і досі перекладають на десятки іноземних мов.

Був Юрій Прокопенко зі своїми творами частим гостем і на сторінках «Сільських вістей». Тож у ці вересневі дні ми не можемо не згадати Майстра, котрий дарував та продовжує і надалі дарувати нам своє щире дотепне слово.

Із календаря знаменних дат

«Веселої світлиці».

Візит незнайомця

Гумореска

Я прокинувся від того, що хтось настирливо смикав мене за рукав.

— Що, приїхали? — не зрозумів я спросоння.

— Та ні, це просто вузлова станція, — заспокоїв незнайомець.

— А якого біса вам треба? — поцікавився я, намагаючись роздивитися його обличчя.

Світло в купе було тьмянувате, і мені вдалося розгледіти тільки вуса.

— Я хочу вам запропонувати чудові черевики сорок другого розміру, — прошепотів він.

— Могли б це зробити і вранці, — зауважив я, натягаючи ковдру.

— Вранці буде пізно. Гроші мені потрібні зараз. Або ніколи. Так що користуйтеся моментом.

— Певно, десь украли? — зробив я припущення.

— Яка вам різниця...

— За купівлю краденого по голівці не гладять.

— А хіба на черевиках написано, крадені вони чи ні? Однаково фабричного виробництва, — переконливо мовив незнайомець.

— І скільки за них хочете? — поцікавивсь я.

— Дорого не візьму — чотири карбованці п’ятдесят копійок.

— Можна подивитися?

— Звичайно. Вони не те щоб тільки-но з магазину, проте досить пристойного вигляду...

— Теж мені пристойного! А це хіба не набійка, а це — не подряпина! Мабуть, двічі в ремонт здавалися.

— Тільки раз, і то в зразково-показову майстерню.

— А носи які вузенькі! — узяв я черевик до рук. — Хіба тепер такі носять? Мода вчорашнього дня!

— Але ж тому я недорого й прошу...

— Нічого собі, недорого! На півлітру та ще й на закуску.

— А як же без закуски? Без закуски не можна, — сказав незнайомець.

— Даю два карбованці вісімдесят сім копійок. Навіть три.         

— Чотири п’ятдесят, ані копійки менше! — не здавався незнайомець.

— А колір який гидотний! — ближче роздивлявсь я.

— За такі гроші ще й колір хочете якийсь незвичайний! Або беріть, або я піду іншому запропоную, — сказав незнайомець, загортаючи черевики в газету.

— Ідіть запропонуйте. Хоча б у сусіднє купе. Там на верхній полиці якраз слідчий прокуратури їде, — налякав я його.

Це справило враження. Він розгорнув газету і сказав, що згоден і на три.

«Ну пощастило! Купив за троячку черевики, яким ціна в комісійному, як мінімум, двадцять», — подумав я і заснув, поклавши пакунок під подушку.

Прокинувся від того, що хтось настирливо смикав за рукав.

— Приїхали? — не зрозумів я спросоння.

— Приїхали, — підтвердила провідниця.

Схопившись, я став швидко вдягатися.

— Ви моїх черевиків, випадково, не бачили? — нишпорив я під полицею.

— А он виглядають з-під подушки, — сказала провідниця.

Так, це були мої черевики сорок другого розміру. Невизначеного кольору. З набійками і подряпинами.

Юрій ПРОКОПЕНКО.