• Незабутні

«Ніхто вовiки і нiколи...»

_{Iз творчого спадку розстріляного нацистами затятого «русофоба»}

11 лютого 1942 року в Кривому Розі було розстріляно нацистами одного з провідників націоналістичного підпілля, редактора часопису «Дзвін», полум’яного поета-патріота Михайла Пронченка. Доля поета, якому судилося пройти крізь табори московського ГУЛАГу й бути розстріляним у нацистському гестапо, неспростовно засвідчує, яким трагічним був шлях боротьби, обраний справжніми синами поневоленої України, розіп’ятої між нацистською та більшовицькою імперіями зла. Як і в 30-ті — 40-ві роки минулого століття, визвольний дух поезій Михайла Пронченка й сьогодні кличе українців до боротьби.

_{Не раз!}

Не раз татарською ордою

Й ляхами топтана була,

Не раз в степах

Дніпром-рікою

Кров запікалась і текла.

Та в серце гнів багнетом коле,

І жах, мов привид, ожива —

Ніхто вовіки і ніколи

Так не топтав нас, як Москва:

Вона проходила чумою,

Несла жахи свої страшні,

Зривала дикою рукою

Квітки і чисті, і ясні.

В могили нас дочасно клала,

Хоч слали ми добро за зло,

Але й могили розривала —

Й спокою мертвим не було.

За слово тихе нас карала

Вогнем жорстокої руки —

За хліб нам камінь подавала,

Холодний, наче Соловки.

Москва незнаною ордою

Тобою, краю мій, ішла,

Не раз в степах

Дніпром-рікою

Кров запікалась і текла.

1939 р.

Ми устали з руїни

Ми устали з руїни і горя,

Із льохів ми устали і йдем!

Розливається хвилями моря

Наша правда, що сяє вогнем.

Ми устали — і ворог загине,

Ми незламні у праці й борні,

Золотого Тризуба жоржини

Розквітають в моїй стороні.

Океани завзяття і сили

Пломеніють і грають у нас.

Усміхається нам із могили

Наш великий

безсмертний Тарас.

Пада з серця і морок, і жура,

Бо знамена —

як сонце — цвітуть!

Коновалець і Симон Петлюра

Невмирущо із нами ідуть.

І народ устає із руїни,

І зливається в силу одну,

На широких ланах України

Пісня лунко тече в вишину.

Ворогам, недолюдкам

шаленим,

Не затьмарити Днини Нові,

Написали ми гасла вогненні

На Великій Своїй Корогві.

За наругу, знущання і ґрати

Наша правда, і гнів, і сльоза

На руїну і голову ката

Упадуть, наче судна гроза.

1941 р.