• Долі людські

Світлина з минулого

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Барський район

Вінницької області.

Праворуч дороги, що біжить із горбків-видолинків і веде до Чемериського, — земельні наділи місцевих жителів, засаджені садами та ягідниками. А колись тут колосилися поля колгоспу імені Чкалова. 14-літнім починав тут свою трудову діяльність Леонтій Бородій.

СИДИМО з ним у затінку розлогого горіха за довгим саморобним столом, роздивляючись стару світлину із написом на звороті: «Хутір Чемериський, березень 1947 року». Леонтій Павлович неквапом занурюється у спогади...

— Було це навесні 47-го. Бригадир нашої польової бригади Янко Богуцький звелів боронувати зяб коло ферми, де мали сіяти яру пшеницю. Франка Палевська, Геля Богуцька — жінки старшого віку, Лєна Водзяновська і я — ровесники. Всі привели своїх корів. Наша Маруся спочатку впиралася, та все ж дала себе впрягти у ярмо. Я працював у парі з Лєною — вона водила корів, а я був погоничем і чистив на розворотах борону. Чіпляли її між коровами до дерев’яної стріли за вигнутий гак. Тяжка, дуже тяжка була для мене та борона, зроблена у кузні з дубових брусків і залізних пальців завдовжки 15 сантиметрів. Як часом натрапляли на мочар, то вона забивалася бур’янами і ставала непідйомна — корови падали з ніг… Багато на цьому втрачали сил і часу...

Якось прийшов до нас голова колгоспу В’ячеслав Вільчинський разом із нашим односельцем— фотографом із міста Бар — Ільком Чернецьким. Він сказав, що ми передовики у праці і за це наше фото вирішили повісити на Дошку пошани. Ось усі ми тут: жінки закутані, а я в піджачку, у рваних на босу ногу черевиках.

Люди дивилися на ту фотографію із заздрістю — не кожного тоді так величали. У мене ж ніби крила виросли — хотілося працювати ще краще. Але корів сильно не поженеш — вони неповороткі у ярмі, бо не створені для цього. Там, де рілля розроблялася погано, треба було ходити двічі. Ми вимотувалися так, що в обід валилися з ніг. Частину денної плати отримували на місці — давали один раз мисочку ріденького ячмінного супу, а коровам привозили по навильнику силосу. Перекусивши і разом із цим трохи відпочивши, гнали корів додому доїтися. Писали нам і трудодні, на які в кінці року нараховували по 200 грамів зерна.

Згодом цю фотографію з Дошки пошани передали мені, — завершив розповідь Леонтій Павлович...

У сім’ї Бородіїв росло шестеро дітей. Микола — післявоєнний, а Леонтій третій зверху був. Тато їхній із фронту прийшов без ноги. Хтозна, чи платили йому якісь гроші за інвалідність, утім, без роботи він не сидів. Вистругав із липи ногу-культю, яку чіпляв ременями до пояса, і ходив так без палиці на конюшню, де доглядав три пари коней — усю тяглову силу колгоспу на той час. Батько дуже любив і дорожив кіньми, це передалося і Леонтію, який усе життя пропрацював їздовим на фермі. Якби можна було скласти на одну купу тонни силосу, жому і гною, перекидані його руками, то була б вона неозора. А ще ж орав людям городи, возив дрова, сіно… Сьогодні й сам дивується — звідки сили брав?

— Стожильним був, як і моя дружина Зіна, — каже. — Ми з нею один одного варті. Як за щось бралися, то в руках усе горіло. Вона беззмінна доярка була — ні свят, ні відпусток, навіть у декретах не сиділа. Досвіток виганяв нас із дому, і ніч йшла за нами після роботи. Троє наших дітей самі собі давали раду. Нічого, вижили, вивчилися, стали людьми, дев’ять онуків подарували нам, а правнуків маємо, нівроку, аж 15…

Чотири роки тому велике горе звалилося на Бородіїв — раптово помер син Анатолій. Ця втрата підкосила здоров’я Зінаїди Григорівни. Леонтій Павлович стійкіше переносить біду, знаходячи розраду в роботі. Ще донедавна тримав коня, якого випросив на майнові паї знищеного колгоспу. Зараз у дворі корова, свині, кури. Подружжя разом дає усьому цьому раду. Дуже тішаться обоє, коли до них приїздить уся рідня. Час від часу дідусь розповідає внукам-правнукам про своє життя, про те, як їхня корова Маруся ударною працею витягувала колгосп у передовики.

На фото автора: Леонтій Бородій.