Iловайський бранець

Олексій ЯРОВИЙ.

Донецька область.

На фото автора: Юрій Панченко із позивним Батя продовжує службу.

О четвертій ранку 29 серпня взводний батальйону «Миротворець» Юрій Васильович Панченко із позивним Батя повів бійців свого підрозділу у «зелений коридор», яким вони мали вийти з оточеного Іловайська. Збиралися в дорогу довго. Все замінували, понаставляли розтяжок, дротом позакручували входи і виходи, щоб ворогові важче було заходити. І ось нарешті рушили у вранішнє марево трьома автобусами «Богдан»...

_{Коридор смерті}

ТИША була неймовірна: ні собака не гавкне, ні горобець не цвірінькне. Раділи, що покидають це пекло. Лише Скала тривожив усіх своїми передчуттями. Розповідав, як сиділи вони вчора в Іловайському депо під потягом зі Змієм. «Ну все, хлопці, нам кінець», — сказав той та ще й кілька разів повторив. Він возив комбата, поки в машині не попробивало колеса. У них була рація, отож Змій міг знати те, чого не знали інші.

А опівдні почався обстріл. Автобус, у якому їхав Васильович, підбили. Всі сипонули на дорогу, де творилося казна-що: розриви, стрілянина, бомбардування. Усе збилося в купу: люди, КамАЗи, танки. Їдуть, підрізають одне одного. Сховатися ніде: горять дерева, горить небо, горять люди, горить земля. Ви бачили, щоб горіла не трава, не стерня, а саме чорнозем? Ні? А Батя бачив.

За якісь хвилини організована військова сила перетворилася на неконтрольований натовп: усі біжать, кричать, кидають зброю. Васильович підібрав іще новеньку СВД, яка лежала на землі, і подався до найближчої лісосмуги. Люди добігли до посадки й ніби під землю попровалювалися. Порожньо стало. А потім серед дерев Панченко побачив велетенський силует побратима на ім’я Джонсон. Далі вони тікали вдвох. Не встигли пройти і ста метрів, як попереду зашелестіло й тріснула гілка. Вони впали на землю й уже хотіли відстрілюватися. «Хлопці, ми свої, не стріляйте», — почулося з кущів.

У куряві, по гарячому попелу їхній «партизанський загін», перебігаючи від лісосмуги до лісосмуги, ховаючись від російських патрулів і місцевих, добрів до хутора чи то Панкратівка, чи Панфілівка... Дуже хотілося пити, то, як тільки блиснула вода, кинулися до озерця. «Куди ви, вас же переб’ють!» — кричав їм услід Батя, але людей, які багато годин не пили, важко було втримати. Однак втамувати спрагу не вдалося: з того боку водойми раптом затарахкотів кулемет. Люди кинулися врізнобіч: хто в очерети, інші зарилися в смітнику...

Потім вони знову бігли. Край одного городу заховалися за копицями, щоб перепочити. Сидять і слухають, як скажено рвуться з ланцюгів собаки. Згодом на город вийшла господиня, мабуть, подивитися, через що зчинився ґвалт. Побачила їх, не злякалася. «Ой, синочки, не сидіть тут, — сказала стара жінка з очами, повними сліз, — ці очерети вночі прострілюють».

— Матусю, нам би чогось поїсти, — попросив Васильович.

Коли стемніло, господиня повернулася разом із сином, принесла у пластиковому відрі з-під фарби молока, яєць, печених коржів. Хлопці подякували й подалися через місток далі.

_{У полоні}

А ВРАНЦІ просто на них виїхали дві танкетки. «Ей, укропи, здавайтєсь, — із характерним рязанським акцентом гукнули з броньованої машини, — іначє расстрєляєм». «Ну що, пацани, навоювалися», — сказав якось дуже спокійно Батя. Вони підняли руки вгору й понуро пішли назустріч невідомості.

Панченко, коли служив у міліції, в УБОЗі, надивився всякого. Однак такі жадібні люди, як ті, що взяли їх у полон, не траплялися. Він дивився, як ці рязанці, тульчани, новгородці риються у їхніх мішках, і порівнював їх із бродячими псами, що знайшли шмат м’яса й гризуться за нього.

У підрозділі, куди їх привели, шмон продовжився. У кого були ланцюжки на шиї, весільні обручки на пальцях — усе познімали. Васильович носив годинник, який йому подарував загиблий побратим. Браслет зламався, то він зчепив його металевою канцелярською скріпкою. «О, атлічниє часи»,— зрадів конвоїр і зірвав подарунок із зап’ястка.

Під час допиту Батя сказав, що працював простим дільничним інспектором, йому видали автомат і відправили в Іловайськ. Російський феесбешник повірив і пообіцяв, що його скоро відправлять додому. А потім подивився на його нові добрі черевики і запитав, який у Панченка розмір взуття. Виявилося, що саме такий, як і у росіянина. Васильович почав знімати черевики...

_{Життя — це порох}

ЦЕ СЕЛО над річкою чи озером, де вони чекали представників Червоного Хреста, які мали їх вивезти до своїх, Васильович запам’ятає назавжди. Розташоване воно на узвишші, а внизу хлюпотить річечка. Дехто із селян, незважаючи на вартових, примудрявся пускати схилом донизу кавуни, маючи надію, що вони докотяться до голодних, обірваних і босих людей. Кавуни котилися, підскакували й розбивалися. Люди накидалися на червоне місиво й жадібно ковтали його. Васильович іще тоді подумав: як легко зробити так, аби людина втратила почуття гідності.

Трохи згодом старшим за віком бійцям та офіцерам наказали залишатися в таборі, а молодших, серед яких був Джонсон, кудись повезли. Після обіду хлопці повернулися й мали такий вигляд, ніби побували в пеклі, де надивилися жахіть. По суті, так воно й було. Хлопці повідали, що їм наказали збирати те, що залишилося від людей, яких розстріляли в «зеленому коридорі». Руки, ноги, фрагменти тіл висіли на гілках дерев, стовпах, електричних дротах. Джонсону сказали витягти загиблих із підбитого танка. З божевільними очами він розповідав, як смикнув до себе тіло танкіста, а воно розірвалося навпіл. Після пережитого хлопець не міг прийти до тями: він став, наче безпорадна дитина, за якою потрібно наглядати, аби вона собі чогось не заподіяла.

Вже по обіді, після того, як у таборі з’явилися люди в жилетах із червоними хрестами, почала формуватися колона: дві великі вантажівки забиті «двохсотими», авто з пораненими й кілька «колгоспних» самоскидів із полоненими у супроводі російських БМД рушили в бік неокупованої території.

Васильович їхав і дивився на поля, всіяні обгорілою технікою: БТРи, танкетки, чорні скелети вантажних машин, розколотий танк, під яким блищала калюжа розплавленого металу. Він тоді подумав, що життя — це порох. Усі багатства земні нічого не варті, якщо тобі приставляють до скроні холодне дуло. Іноді з кукурудзи і жовтих соняхів вибігали пошарпані бійці, їм із машин подавали руки, вони застрибували у кузов, і колона їхала далі. Врешті-решт росіяни повернули назад. Мовляв, далі вибирайтеся самі.

...Він запам’ятав село, яке було останнє на окупованій землі. Швидше, не село, а хутір. Десяток хат, магазин, біля якого сиділи чоловіки — пили пиво, палили цигарки. Побачили колону, зареготали. Один із них піднявся з лави й пожбурив пляшку з недопитим пивом у їхній самоскид. Пляшка вдарилася об борт, пиво зашипіло білою піною й потекло по старих потрісканих дошках. Мокра пляма чомусь іще довго наче муляла Баті очі. А може, й не пляма...