Архів
Вівторок,
29 серпня 2017 року

№ 67 (19512)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Криниця
  • За рубежем
Народ каже «ні» насильству

ІСПАНІЯ. У Барселоні відбувся марш проти тероризму.

Докладніше...
Потроху закручують гайки

НІМЕЧЧИНА і ЄГИПЕТ уклали угоду про висилання нелегалів.

Докладніше...
Мирний тиск на норовливого сусіда

КИТАЙ відмовився від нових ділових проектів із Північною Кореєю.

Докладніше...
Поставлено крапку

У КОЛУМБІЇ офіційно оголосили про завершення конфлікту з FARC.

Докладніше...
Не тільки ми стурбовані

У БІЛОРУСЬ прибуває російська військова техніка для участі в навчаннях поблизу кордону з Польщею «Захід-2017».

Докладніше...
Знову теракти

ІРАК. У Багдаді сталося два вибухи. Є загиблі та поранені.

Докладніше...
Є альтернатива російському газу

У ЛИТВУ прибула перша партія скрапленого газу зі США.

Докладніше...
Масштабне стихійне лихо

США. Штатом Техас пронісся потужний ураган «Харві».

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Iловайський бранець

Олексій ЯРОВИЙ.

Донецька область.

На фото автора: Юрій Панченко із позивним Батя продовжує службу.

О четвертій ранку 29 серпня взводний батальйону «Миротворець» Юрій Васильович Панченко із позивним Батя повів бійців свого підрозділу у «зелений коридор», яким вони мали вийти з оточеного Іловайська. Збиралися в дорогу довго. Все замінували, понаставляли розтяжок, дротом позакручували входи і виходи, щоб ворогові важче було заходити. І ось нарешті рушили у вранішнє марево трьома автобусами «Богдан»...

Коридор смерті

ТИША була неймовірна: ні собака не гавкне, ні горобець не цвірінькне. Раділи, що покидають це пекло. Лише Скала тривожив усіх своїми передчуттями. Розповідав, як сиділи вони вчора в Іловайському депо під потягом зі Змієм. «Ну все, хлопці, нам кінець», — сказав той та ще й кілька разів повторив. Він возив комбата, поки в машині не попробивало колеса. У них була рація, отож Змій міг знати те, чого не знали інші.

А опівдні почався обстріл. Автобус, у якому їхав Васильович, підбили. Всі сипонули на дорогу, де творилося казна-що: розриви, стрілянина, бомбардування. Усе збилося в купу: люди, КамАЗи, танки. Їдуть, підрізають одне одного. Сховатися ніде: горять дерева, горить небо, горять люди, горить земля. Ви бачили, щоб горіла не трава, не стерня, а саме чорнозем? Ні? А Батя бачив.

За якісь хвилини організована військова сила перетворилася на неконтрольований натовп: усі біжать, кричать, кидають зброю. Васильович підібрав іще новеньку СВД, яка лежала на землі, і подався до найближчої лісосмуги. Люди добігли до посадки й ніби під землю попровалювалися. Порожньо стало. А потім серед дерев Панченко побачив велетенський силует побратима на ім’я Джонсон. Далі вони тікали вдвох. Не встигли пройти і ста метрів, як попереду зашелестіло й тріснула гілка. Вони впали на землю й уже хотіли відстрілюватися. «Хлопці, ми свої, не стріляйте», — почулося з кущів.

У куряві, по гарячому попелу їхній «партизанський загін», перебігаючи від лісосмуги до лісосмуги, ховаючись від російських патрулів і місцевих, добрів до хутора чи то Панкратівка, чи Панфілівка... Дуже хотілося пити, то, як тільки блиснула вода, кинулися до озерця. «Куди ви, вас же переб’ють!» — кричав їм услід Батя, але людей, які багато годин не пили, важко було втримати. Однак втамувати спрагу не вдалося: з того боку водойми раптом затарахкотів кулемет. Люди кинулися врізнобіч: хто в очерети, інші зарилися в смітнику...

Потім вони знову бігли. Край одного городу заховалися за копицями, щоб перепочити. Сидять і слухають, як скажено рвуться з ланцюгів собаки. Згодом на город вийшла господиня, мабуть, подивитися, через що зчинився ґвалт. Побачила їх, не злякалася. «Ой, синочки, не сидіть тут, — сказала стара жінка з очами, повними сліз, — ці очерети вночі прострілюють».

— Матусю, нам би чогось поїсти, — попросив Васильович.

Коли стемніло, господиня повернулася разом із сином, принесла у пластиковому відрі з-під фарби молока, яєць, печених коржів. Хлопці подякували й подалися через місток далі.

У полоні

А ВРАНЦІ просто на них виїхали дві танкетки. «Ей, укропи, здавайтєсь, — із характерним рязанським акцентом гукнули з броньованої машини, — іначє расстрєляєм». «Ну що, пацани, навоювалися», — сказав якось дуже спокійно Батя. Вони підняли руки вгору й понуро пішли назустріч невідомості.

Панченко, коли служив у міліції, в УБОЗі, надивився всякого. Однак такі жадібні люди, як ті, що взяли їх у полон, не траплялися. Він дивився, як ці рязанці, тульчани, новгородці риються у їхніх мішках, і порівнював їх із бродячими псами, що знайшли шмат м’яса й гризуться за нього.

У підрозділі, куди їх привели, шмон продовжився. У кого були ланцюжки на шиї, весільні обручки на пальцях — усе познімали. Васильович носив годинник, який йому подарував загиблий побратим. Браслет зламався, то він зчепив його металевою канцелярською скріпкою. «О, атлічниє часи»,— зрадів конвоїр і зірвав подарунок із зап’ястка.

Під час допиту Батя сказав, що працював простим дільничним інспектором, йому видали автомат і відправили в Іловайськ. Російський феесбешник повірив і пообіцяв, що його скоро відправлять додому. А потім подивився на його нові добрі черевики і запитав, який у Панченка розмір взуття. Виявилося, що саме такий, як і у росіянина. Васильович почав знімати черевики...

Життя — це порох

ЦЕ СЕЛО над річкою чи озером, де вони чекали представників Червоного Хреста, які мали їх вивезти до своїх, Васильович запам’ятає назавжди. Розташоване воно на узвишші, а внизу хлюпотить річечка. Дехто із селян, незважаючи на вартових, примудрявся пускати схилом донизу кавуни, маючи надію, що вони докотяться до голодних, обірваних і босих людей. Кавуни котилися, підскакували й розбивалися. Люди накидалися на червоне місиво й жадібно ковтали його. Васильович іще тоді подумав: як легко зробити так, аби людина втратила почуття гідності.

Трохи згодом старшим за віком бійцям та офіцерам наказали залишатися в таборі, а молодших, серед яких був Джонсон, кудись повезли. Після обіду хлопці повернулися й мали такий вигляд, ніби побували в пеклі, де надивилися жахіть. По суті, так воно й було. Хлопці повідали, що їм наказали збирати те, що залишилося від людей, яких розстріляли в «зеленому коридорі». Руки, ноги, фрагменти тіл висіли на гілках дерев, стовпах, електричних дротах. Джонсону сказали витягти загиблих із підбитого танка. З божевільними очами він розповідав, як смикнув до себе тіло танкіста, а воно розірвалося навпіл. Після пережитого хлопець не міг прийти до тями: він став, наче безпорадна дитина, за якою потрібно наглядати, аби вона собі чогось не заподіяла.

Вже по обіді, після того, як у таборі з’явилися люди в жилетах із червоними хрестами, почала формуватися колона: дві великі вантажівки забиті «двохсотими», авто з пораненими й кілька «колгоспних» самоскидів із полоненими у супроводі російських БМД рушили в бік неокупованої території.

Васильович їхав і дивився на поля, всіяні обгорілою технікою: БТРи, танкетки, чорні скелети вантажних машин, розколотий танк, під яким блищала калюжа розплавленого металу. Він тоді подумав, що життя — це порох. Усі багатства земні нічого не варті, якщо тобі приставляють до скроні холодне дуло. Іноді з кукурудзи і жовтих соняхів вибігали пошарпані бійці, їм із машин подавали руки, вони застрибували у кузов, і колона їхала далі. Врешті-решт росіяни повернули назад. Мовляв, далі вибирайтеся самі.

...Він запам’ятав село, яке було останнє на окупованій землі. Швидше, не село, а хутір. Десяток хат, магазин, біля якого сиділи чоловіки — пили пиво, палили цигарки. Побачили колону, зареготали. Один із них піднявся з лави й пожбурив пляшку з недопитим пивом у їхній самоскид. Пляшка вдарилася об борт, пиво зашипіло білою піною й потекло по старих потрісканих дошках. Мокра пляма чомусь іще довго наче муляла Баті очі. А може, й не пляма...

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Безупинний безвіз
Читати
Півстоліття за межами отчого дому
Читати
«Прозорі» ліки
Читати
Підпиляли ріг достатку
Читати
Покер по-російськи
Читати
Вибухове свято
Читати
Гинуть на шляхах
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове