• Слід на Землі

Iз когорти подвижників

Володимир БУРБАН.

23 серпня виповнюється 150 років од дня народження Осипа Степановича Маковея — талановитого письменника, видатного культурного й громадського діяча, одного з фундаторів галицької та буковинської україномовної преси.

З ПЛИНОМ часу даленіють, розмиваються обриси людей, і згадуємо ми їх усе рідше. А вони ще відносно недавно відігравали неабияку роль у духовному становленні нації. «Чи оживеш ти ще, нещасний краю?..» — запитував в одній зі своїх поезій галичанин Осип Маковей. І не тільки вірив, що рідний край оживе, а й трудився для цього день у день.

Назвемо лише головні віхи життя цієї непересічної особистості. Народився Осип Степанович Маковей у Яворові на Львівщині в родині кушніра. З дитинства мав потяг до книги, музики і малювання. Навчався у Львівській українській гімназії, де почалося його захоплення літературою, творчістю. Особливо цьому посприяло знайомство з Іваном Франком. Європейського рівня знань і освіченості досяг на філософському факультеті Львівського, а згодом — у Віденському університетах. Широкий науковий кругозір, ґрунтовне володіння класичними та європейськими мовами, зацікавленість суспільними науками вивели Осипа Маковея до лав найосвіченіших інтелектуалів свого часу, справжніх речників української нації.

Особливо плідною була журналістська діяльність Осипа Маковея. Ще студентом співпрацював із львівськими виданнями, а справжню школу життя пройшов, ставши редактором першої української газети краю — чернівецької «Буковини». В автобіографії зазначав: «Можу з чистою совістю сказати, що я майже три роки писав не за гроші, як наймит, а тільки з приємністю і посвятою для народної справи». Газета, що виходила чотири рази на тиждень, та ще й із літературним додатком, послідовно відстоювала ідею історичної значимості України, роз’єднаної «граничними стовпами», стала прихистком для молодих буковинських письменників і поетів. Саме в «Буковині» Осип Маковей дав зелене світло багатьом творам Ольги Кобилянської, присвятивши їй одну з перших своїх статей. Також він із гордістю згадував редакторську роботу в місячнику «Літературно-науковий вісник» пліч-о-пліч з Іваном Франком і Михайлом Грушевським.

Осипу Маковею вдалося органічно поєднати журналістику з художньою творчістю. Написав чимало поетичних творів, але на повну силу його талант проявився у прозі. Він автор історичної повісті «Ярошенко», де зобразив героїчні подвиги козацтва у битві поблизу Хотина 1621 року, низки оповідань із міщанського побуту. Тяжів до сатирично-гумористичного жанру, видавши, зокрема, оригінальну збірку «Примруженим оком». У фейлетоні «К.В.Д.» зобразив типову і для нашого часу ситуацію: «У нашому містечку найсильнішою є партія К.В.Д. Вона, можна сказати, є міжнародна, програма її коротка і ясна: Куди вітер дує, туди й хилиться».

Випробування часом пройшла літературно-критична спадщина Осипа Маковея: нариси про Івана Франка, Лесю Українку, Павла Грабовського, фундаментальний життєпис Юрія Федьковича. За дослідження творчості П. Куліша дістав ступінь доктора філософії.

Осип Степанович виношував ідею об’єднавчого з’їзду письменників Західної і Наддніпрянської України, намагався налагодити тісніші зв’язки між культурними діячами роз’єднаних регіонів. Протягом багатьох років підтримував дружні стосунки з Лесею Українкою, організував на її честь велелюдні «товариські сходинки» у Чернівцях. Прочитавши його статтю «Нема грошей!», поетеса зауважила: «Коли б наддніпрянські українці мали такі права в Росії, які є для українців у Галичині, то вони не зостались би позаду. Та й так галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці Наддніпрянщини краще пишуть, ніж говорять». А в листі до Ольги Кобилянської щиро співчувала подрузі з приводу її розриву з Маковеєм — за усієї щирості почуттів не судилося їм поєднати свої долі...

Свій багатогранний талант Осип Маковей зреалізував і в педагогіці. Викладав українську мову і літературу в Чернівецькій та Львівській семінаріях, а завершив тернистий учительський шлях на Тернопільщині, в «українській Швейцарії» — містечку Заліщики. Тут він був улюбленим наставником вихованців учительської семінарії.

Коли 21 серпня 1925 року раптово зупинилося серце Осипа Степановича, в останню путь славного патріота проводжали всі Заліщики, численні шанувальники з інших міст і сіл. Навіть похорон подвижника прислужився справі національного пробудження рідного народу.