• Між нами, мисливцями

Качине око

Сергій НОСАНЬ.

м. Черкаси.

Василь Семенович уже й рушницю звів, і почав брати на мушку, відчуваючи, як отой ні з чим не зрівнянний мисливський запал у крові розкочується... І не зміг — опустив рушницю.

Ну як ти будеш стріляти, коли вона — качка, що сиділа метрів за п’ять від нього в ріденькому ситняжку і замислено дивилася на плесо, де пригасав малиновий відблиск вечірнього сонця, — враз повернула голівку з плескатим рудим носом до Василя Семеновича і глянула своїм чорним, мов зернина з перестиглої груші-дички, оком прямісінько йому у вічі. Та якби ж то тільки глянула, а то й сказала:

— Чи тобі нема чого їсти, чи ти жадібний такий, що оце пришелепав бозна-куди мене вполювати? Чи тобі своєї власної птиці мало? Тридцять сім качок, двадцять одна гуска, вісімдесят три курки, двадцять сім індиків.

— Оце тобі на! Звідки ти знаєш? — вкрай здивувався Василь Семенович качиній поінформованості. — Живеш одірвана од світу, в болотяній глушині.

— Прес-служба обласної держадміністрації повідомляє, — відповіла дика, — газети треба читати, радіо слухати... Там тебе з дружиною за приклад ставлять. А то ви, мисливці, тільки сало в газети загортаєте, береги засмічуєте. Один папір та недоїдки за вами лишаються... Он бачиш, як огнисте сонце заходить? Мабуть, на бурю.

— Та наче ні... Прогноз передавали по радіо, то погода взавтра передбачається тиха і сонячна.

— Вони передбачають одне, а робиться зовсім інше... Бувайте здорові, Василю Семеновичу! На добраніч вам!

— І тобі на добраніч... Зажди! Я, здається, вже тебе десь бачив, їй-богу, бачив. Причому ще ближче, як зараз. І не раз. Запам’яталася он та рожева пір’їна в хвості.

— Отакої, Василю Семеновичу! Ви, мабуть, шпагатівки перебрали під осокорами. Та я ж ваша домашня! Ми в цьому болоті біля вашої левади постійно плаваємо, ряскою харчуємося...

І в качиному оці промайнула хитренька посмішка.