• Про те, що болить

Борімося!

Та чи поборемо?

Наталія КЛИМЕНКО.

Ніжинський район

Чернігівської області.

У МОЄМУ сараї разом із сапами, граблями і вилами стоїть іще один робочий інвентар — табуретка, яка так само призначена для господарських робіт. Обпираючись на неї, полю. Лише прибила внизу дві дощечки, щоб не вгрузала в землю.

Колись я працювала вчителькою української мови та літератури Великокошелівської середньої школи, та вже давно на пенсії. 14 років тому помер чоловік, тож живу сама. Нездужаю, ледве пересуваюся, маю інвалідність. Ходжу із ходунками — вони моя надія і опора. В прямому і переносному розумінні. Щоб якось вижити, мушу обробляти город. Навесні винаймаю людей, які посадять картоплю та баштан, а полю вже сама. Як можу. Та сильніше за всі фізичні болі болить у мене душа. Через несправедливості й негаразди, які мусимо терпіти ми, пенсіонери і одинокі старі незахищені люди.

У мене пічне опалення. Машина дров на зиму коштує чотири тисячі гривень. Торік мені виділили на паливо півтори тисячі, 700 грн субсидії й ще трохи на електрику. Я раділа, що про мене держава турбується. Та завчасно. Цього року у призначений день винайняла машину й поїхала у Ніжин, щоб оформити документи на отримання двох тисяч гривень для купівлі дров, а мені й повідомляють, що гроші на паливо колись-таки отримаю, а от субсидію — ні. Мовляв, такий закон: якщо маю пільгу, то субсидію не нараховують. Отакої! Мерзни, вчителько, бо тобі, інваліду, зась.

«Борітеся — поборете!» — писав колись Тарас Шевченко. Навіть через сотню літ його слова актуальні: потрібно відстоювати свої права. Та чи поборемо корупцію, брехню, зневагу до села і байдужість до пенсіонерів — людей хворих і безпомічних? Навряд чи. Через це болить мені душа найдужче.