Вівторок, 16 травня 2017 року № 37 (19482)
http://www.silskivisti.kiev.ua/19482/print.php?n=35520

  • 18 травня — День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу

Депортація як геноцид

Михайло ГУБАШ.

Щороку цього дня у світі відзначають пам’ять жертв примусового виселення корінного народу Криму. 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію з півострова в 1944 році геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

На збори — п’ять хвилин

ВРАНЦІ того дня силами НКВС розпочалося виселення кримських татар з батьківщини. Щоб зібратися, їм давали від кількох хвилин до півгодини, затим вантажівками відвозили людей на залізничні станції. Звідти ешелонами під конвоєм відправляли до місць поселення. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг самостійно йти, часто розстрілювали на місці. В дорозі людей годували рідко й часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах вони отримали їжу вперше і востаннє аж на другому тижні шляху. Померлих під час транспортування ховали вздовж залізничної колії або просто скидали з вагонів.

За офіційними даними, було переселено 183 155 осіб, головним чином в Узбекистан, частину — в Казахстан, Таджикистан та Росію. Значна кількість депортованих (за різними оцінками — від 15 до 46%) померла від голоду і хвороб у першу ж зиму 1944-1945 років.

Попри те, що представники гнаного народу воювали в лавах Червоної Армії і навіть брали участь у партизанському русі, формальною підставою для депортації стало звинувачення їх у співпраці з Третім рейхом, дезертируванні з війська та боротьбі з радянськими партизанами.

Не оминула сумна доля навіть тих татар, які воювали на фронті, — після закінчення війни та демобілізації їх також було піддано депортації, за винятком окремих офіцерів (наприклад двічі Героя Радянського Союзу льотчика Амет-Хана Султана), проте їм було заборонено жити в Криму. Усього ж упродовж 1945-1946 років у місця депортації було заслано майже дев’ять тисяч кримських татар — ветеранів війни, зокрема 524 офіцери і 1392 сержанти, чимало з яких мали високі урядові нагороди.

Якщо дивитись у корінь

УНАСЛІДОК депортації багато районів Криму знелюдніли. На місце виселених татар запрошували людей переважно з регіонів, де проживали росіяни. Їм надавалася значна матеріальна та фінансова допомога в облаштуванні на новій «малій батьківщині». А Кримська АРСР після депортації корінного населення була перейменована в однойменну область і включена до складу РРФСР (аж до її передачі в УРСР у 1954 році).

Чи не це стало справжньою причиною депортації кримських татар? Бо тільки вони — як корінний народ Криму — мали юридичне право на автономію півострова. Перефразовуючи вислів «великого вождя» Сталіна («Нема людини — нема проблеми»), після депортації кримців більшовицькі послідовники російської імперської ідеї могли впевнено сказати: «Нема народу — нема автономії». Замість неї — область. У складі Росії. Яка у 70-80-х роках XVIII століття відібрала півострів в Османської імперії, під контролем якої він перебував ще з XV століття. Ну, а ціною яких страждань безневинного народу це відбувалося, для імперських «геополітиків» жодного значення не мало: ліс рубають — тріски летять...

На підтвердження саме такої версії говорять цифри і факти. За підрахунками радянських істориків, у пронімецьких формуваннях кримських татар налічувалося близько дев’яти тисяч осіб. Навіть якщо взяти цифру 20 тисяч колаборантів, це все одно менше, ніж кількість кримських татар, які воювали на фронті в 1941-1945 роках за Радянський Союз (понад 35 тисяч). А у всіх російських пронацистських формуваннях (РОА, козачі дивізії, гіві тощо), за найскромнішими підрахунками, брали участь понад мільйон осіб, це без місцевої поліції.

Радянська влада ставила за провину кримським татарам діяльність у кримськотатарських комітетах, організованих німецькою окупаційною адміністрацією. Справді, таке мало місце. Але в кожному з районів Криму діяли точнісінько такі ж російські комітети. Як і на значній частині окупованої території Росії — одна лише так звана Локотська республіка пронацистського російського самоврядування у нинішніх Орловській та Брянській областях РФ за територією і населенням була більшою за Крим. Вона мала і власну армію (до 20 тис. чоловік), яка вела боротьбу з радянськими партизанами та диверсійними групами НКВС на боці нацистської Німеччини. Але ж про виселення росіян (цікаво — куди?) й мови не могло бути. Бо вони — «народ-переможець».

 «Стригли» під один гребінець

СУМНА доля спіткала не лише кримських татар. Депортації і пов’язаних із нею страждань у довоєнні часи зазнали чимало народів, об’єднаних в СРСР. Першими жертвами таких акцій стали козаки Терської області, які в 1920 році були виселені зі своїх будинків і відправлені в інші місцевості Північного Кавказу, на Донбас та Крайню Північ. У різні часи депортації за національною ознакою піддавалися поляки, фіни, німці, корейці, прибалтійські народи. У 1943—1944 роках були проведені масові депортації калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків — переважно за обвинуваченням у колабораціонізмі, поширеному на весь народ. Усіх, як мовиться, під один гребінець, разом із місцевими комуністами та комсомольцями. Загалом від вимушених внутрішніх переселень постраждало близько 6 мільйонів чоловік. Кожний п’ятий із них загинув...

Всіх українців — депортувати!

НЕПРИХИЛЬНОЮ щодо цього була і доля українців. У 1925—1928 роках діяла так звана тристороння комісія УРСР, БРСР та РРФСР щодо переділу кордонів. Внаслідок її «роботи» з українських земель Стародубщини, Білгородщини, Орловщини, Дону були депортовані на Зелений, Малиновий та Сірий Клин (відповідно Далекий Схід, Кубань, Західний Сибір і Північний Казахстан) сотні тисяч наших одноплемінників.

1930 року СРСР розпочав «зачищення» західних кордонів — і знову одна за одною депортація українців. Так зване «куркульське» виселення 1930-1936 рр. забрало їх ще десятки тисяч (ще один різновид «зачистки» — голодомори — окрема тема).

Апогею антиукраїнська хвиля депортації досягла під час Другої світової війни. Незабаром після примусової депортації кримськотатарського народу, 22 червня 1944-го, із грифом «цілком таємно» був виданий наказ Народного комісаріату внутрішніх справ і Народного комісаріату оборони №0078/42 про виселення всіх українців, що проживали на території, окупованій німецькими військами, «в окремі краї Союзу РСР».

Цей людожерний наказ підписали Берія і маршал Жуков. Але, як «державні» мужі, вони потурбувалися й про хліб насущний для країни: «Виселення почати після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної Армії; виселення проводити тільки вночі і раптово, щоб не дати сховатися одним і не дати знати членам родини, які знаходяться в Червоній Армії».

Що ж до фронтовиків-українців, то всі вони опинилися «під ковпаком»: «Над червоноармійцями і командирами з окупованих областей встановити наступний контроль: завести в особливих відділах спеціальні справи на кожного; усі листи перевіряти не через цензуру, а через особливий відділ; закріпити одного секретного співробітника на 5 чоловік командирів і червоноармійців».

Утім, вважають деякі дослідники, саме побоювання відповідної реакції з боку бійців і командирів українського походження, які воювали у складі чотирьох Українських (і багатьох інших) фронтів, спочатку призупинило, а потім і загасило хвилю злочинної депортації. Так, письменник Віктор Суворов з цього приводу сказав: «Наказ цей, який вже почав виконуватися, був не тільки злочинним, а й безглуздим: українці на фронті такого ніколи б не пробачили… Сталін це вчасно зрозумів і зупинив Жукова з Берією».

До речі, дехто піддає сумніву існування такого наказу. Проте ці сумніви розвіяв ще Микита Хрущов, який на ХХ з’їзді КПРС, зокрема, сказав: «Так, уже наприкінці 1943 року, коли на фронтах Великої Вітчизняної війни визначився міцний перелом у ході війни на користь Радянського Союзу, ухвалено було і здійснено рішення про виселення з займаної території всіх карачаївців… Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він би (Сталін. — Ред.) і їх виселив».

Стара пісня на новий лад

ПІСЛЯ завершення війни ганебна і злочинна практика депортації за національною ознакою припинилась. Але тільки не стосовно українців. У 1947-му відбулася їх чергова етнічна «чистка». За рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польщі та Чехословаччини була проведена так звана Операція «Вісла». Вона полягала у насильницькому, з участю військ цих країн, виселенні українців з їхніх етнічних територій — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини — у місцевості західної та північної частини Польської держави, що до 1945 року належали Німеччині (так звані «повернені території»).

Але облишмо історію і повернімось в наш час. Так, сьогодні українців уже ніхто з рідної країни по-насильницькому не депортує. А не насильницьки? Вже не перший рік мільйони наших співгромадян у пошуках засобів до існування вимушені добровільно-примусово виїжджати за межі України. Безробіття, безгрошів’я, принизлива бідність і відсутність будь-якої перспективи змушують сучасних гастарбайтерів-одноплемінників шукати долі і заробітку переважно в Росії та країнах Європи. Їдуть туди начебто на якийсь час, але потім освоюються і залишаються назавжди. Чим не депортація, але вже ніби й не насильницька, а «гуманна»? Хто й для кого «м’яко» «звільняє» територію України від автохтонного населення? І чим, по суті, таке «переселення» відрізняється від депортації, яку багато хто з політиків та вчених вважає геноцидом?

Це дуже нагадує ситуацію із колоніалізмом, коли країни-метрополії грабували свої колонії, нещадно експлуатуючи аборигенів і вивозячи багатства захоплених територій. Потім устидались явного пограбування інших народів, несумісного зі статусом цивілізованих та культурних країн, якими хотіли себе вважати. Тому звільнили колишні колонії, надавши їм статус вільних незалежних держав. І замість грубої та цинічної сили почали застосовувати щодо них так звану м’яку.

Тобто «визволення» з колоніального рабства таки відбулось. Формально. А реально грабунок раніше окупованих метрополіями країн тривав у різних формах. Така політика стала називатися неоколоніалізмом, тобто «новим». Форма змінилась, суть залишилася та ж.

Український світ

А ЯКА різниця новій незалежній державі, хто, який неоімперіалізм чи транснаціональна компанія буде її й надалі використовувати, втягуючи до якихось об’єднань чи союзів — «Таможенного», Європейського? Таким робом «вільним» громадянам «Незалежної» залишається обирати між двома ярмами. Або ж самим, набравшись сили духу, ставати імперцями і починати створювати свій, «Український світ» на противагу «рускому міру».

Якщо ж серйозно, то треба будувати власну державу, яка буде спроможною захистити своїх громадян від здирництва як зовнішніх, так і внутрішніх, вітчизняних, визискувачів. А для початку потрібно змусити себе на найближчих виборах проголосувати не за базіку-шахрая, який пропонує тобі гречку чи п’ятсот гривень, а обирати у владу справжніх державників, бажано українського походження. Останнє є вкрай важливим для того, щоб народні обранці, включаючи Президента й Прем’єра, дбали про інтереси всього українського народу, а не тільки про власні та окремих вузьких кіл. І щоб як ззовні, так і зсередини ніхто не насміхався над представниками титульної нації, мовляв, вами, більшістю, керують нечисленні «інородці». Адже добре відомо: якщо сам себе не поважаєш, ніхто тебе не поважатиме. Втім, це вже тема окремої розмови.