• З літопису наших днів

Війна не відпускає

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Ця історія про те, як знайшли одне одного, покохали й побралися ростовчанка Ірина та львів’янин Микола, а ще про людей, душі яких скалічила війна.

_{Iрина та Микола}

ЇХ ДОЛІ поєднала війна. Ірина мешкала в Ростовській області. Мала сім’ю, сина, роботу, тобто звичайне життя. А потім все полетіло шкереберть. Ні, не за одну мить. Спершу її зреклися родичі, які не поділяли поглядів на український Майдан. Вона доводила їм, що люди вийшли, аби відстояти власну гідність, вони ж повторювали те, що лунало з телеекранів. Життя стало зовсім нестерпним, коли померла її восьмирічна дитина. У тому, що сталося, найдорожчі люди звинуватили її. Жінка готова була накласти на себе руки...

Завдяки небайдужим друзям про біду росіянки дізналася голова українського благодійного фонду «Сестри милосердя» Ярина Чаговець. Вона запросила її переїхати до волонтерського реабілітаційного центру для ветеранів АТО, розташованого неподалік Харкова.

Згодом туди потрапив і Микола на реабілітацію після операції на коліні. Його життя також не було солодким. Він, колишній залізничник і підприємець, стояв на Майдані, воював у добровольчому батальйоні, потім у складі підрозділу ЗСУ... Поки був на фронті, одна з родичок переписала на себе його житло.

У центрі реабілітації жінка і чоловік познайомилися, покохали одне одного, відсвяткували весілля. Життя налагоджується. Ірина закінчила курси медсестер і масажистів, допомагає відновлювати здоров’я колишнім воїнам. Микола нещодавно знайшов роботу, має намір здобути другу вищу освіту за спеціальністю психолог. Поки що родина називає своєю домівкою реабілітаційний центр, але вже нагледіла помешкання під Харковом, у Люботині. Та, на жаль, не в усіх мешканців центру все складається так добре.

_{Квадратні метри}

ЗА РІК із гаком, відколи в колишньому таборі відпочинку заводу «ФЕД» відкрився реабілітаційний центр фонду «Сестри милосердя», оздоровлення тут пройшли кількасот осіб. Микола — не єдиний учасник АТО, що втратив житло, поки воював. Один чоловік розповів, що його донька, на яку він переписав квартиру, коли йшов на війну, продала її, тож тепер у нього нема прихистку. Другого виписала дружина, яка спромоглася... вийти заміж за іншого, поки він воював.

У «Діда», коли він був на фронті, квартиру відібрали діти. Поки було тепло, він мешкав на дачах друзів, тепер-от потрапив до реабілітаційного центру. Чоловік почав глухнути, його потрібно негайно лікувати, але виникає запитання: соціальні служби якої області за це платитимуть?

— Начебто прописку як таку скасували кілька років тому, — каже Ярина Чаговець. — А по суті її просто перейменували. Без реєстрації, як у випадку із «Дідом», не можна направити людину в госпіталь для ветеранів, призначити пенсію...

Ярина вважає, що держава повинна якось розв’язувати цю проблему. Уявіть, як радіють працівники центру, коли хтось із його мешканців обзаводиться власним житлом. Ось нещодавно один чоловік купив хатку в селі, так волонтери не лише підлогу відремонтували, а й завезли меблі, позносили каструлі й інший посуд.

_{Мрії Ярини}

КОЛИ я запитую в Ярини, про що вона мріє найбільше, відповідає: «Дуже хочеться побайдикувати, у той час як держава займатиметься проблемами учасників АТО».

У більшості європейських країн реабілітацією тих, хто побував у гарячих точках, опікується держава. Скажімо, у невеличкій Литві військовий, що повернувся з миротворчої операції, відразу ж потрапляє до реабілітаційного центру, де з ним працюють психологи, інші фахівці, які допомагають призвичаїтися до мирного життя.

Така адаптація конче необхідна. У цьому в Ярини немає жодних сумнівів. Легше до мирного життя повертаються жінки, які побували на війні. Родина, діти швидко стирають війну з їхньої пам’яті. А от чоловіки довго «воюють» і після демобілізації. Багато хто із хлопців досі пересувається по території табору перебіжками, завмирає при кожному різкому звукові. Звертаються до реабілітаційного центру й ті, хто втратив руки, ноги, заробив зрив нервової системи, захворів на туберкульоз, має проблеми з хребтом, суглобами... Тож працівникам доводиться домовлятися про їхнє лікування в спеціалізованих закладах, у психологів, неврологів, шукати спонсорів. А всім цим мали б займатися чиновники.

Звісно, держава не зовсім сторонній спостерігач. Ось цьому табору відпочинку, який належить державному підприємству «ФЕД», що входить у структуру «Укроборонпрому», центр не платить за оренду приміщень. Обладнати майданчики, поремонтувати лавочки допомогла прокуратура. Один із депутатів Харківської міськради оплатив встановлення пластикових вікон. Небайдужі люди дали кошти на ремонт приміщень. Чимало багодійників з України, Америки, Португалії допомагають коштами й речами. Один чоловік понад рік щодня (!) надсилає по 50 грн.

Микола наводить приклад США, де після в’єтнамської війни її ветерани стали нікому не потрібні й почали розхитувати ситуацію в країні. Щоб подібне не сталось у нас, необхідно серйозно вирішувати проблеми тих, хто воював на сході. У цих людей загострене відчуття справедливості, отож вони мають стати не джерелом нестабільності, а чинником позитивних перетворень у державі.

На фото автора: Ірина та Микола.