• Наша гордість

Головне завдання — зберегти людей

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Рівнянин Микола Стригунов із відзнакою закінчив НУВГП за фахом «менеджер-економіст» та військову кафедру. Працював на різних підприємствах Рівного, створив сім’ю, разом із дружиною виховували сина та донечку. 24 лютого 2022-го він вистояв чергу до військкомату й попросився в будь-яку десантну бригаду. Відповіли коротко: чекайте. Не чекав: одразу став до лав ДФТГ: щоденні тренування, шліфування вмінь та навичок. І тут — очікуваний дзвінок із ТЦК… Микола оперативно пройшов ВЛК, і його спрямували вдосконалити військовий вишкіл до Одеської академії Сухопутних військ, затим — до навчально-тренувального центру. Аж тоді він потрапив до десантно-штурмової бригади, та ще й до легендарної Львівської вісімдесятки!

ТАК почався інший відлік життя рівнянина, який у буквальному сенсі тримає над нами небо: командир взводу, заступник командира роти, ротний. І, відповідно, градація звань: від лейтенанта до капітана.

За виконання непростих завдань, насамперед на лінії вогню, Президент України удостоїв нашого земляка ордена Богдана Хмельницького третього ступеня. У скарбничці його бойових нагород уже були дві відзнаки командувача Сухопутних військ ЗСУ «За особисту хоробрість», почесна відзнака Президента «За оборону України» та «Срібний Хрест».

Ми ж скористалися можливістю поспілкуватися з Миколою під час його короткої відпустки.

— Знаю, що ваш тато має інвалідність другої групи, а ви єдиний син: тож мали всі підстави залишатися в тилу…

— Та який тил, коли така біда прийшла в наш спільний дім?! Навіть у думках такого не мав! Добре, що поруч із батьком мама, котрій волею долі випала отака подвійна ноша. З 2004-го, коли я ще вчився у «воднику», зайнявся тактичною підготовкою. Згодом — туризмом та орієнтуванням на місцевості, мисливством. Мав кількадесят стрибків із парашутом — словом, завжди намагався тримати себе в гарній фізичній формі. На війні всі ці навички, звісно, стали в пригоді. Тож моє місце — там, де до зубів озброєний противник плюндрує нашу землю. Так, він сильний, хоробрий і достатньо навчений. Але, повірте, цього недостатньо, щоб нас перемогти. Бо в нього все ж немає тієї мотивації, того рівня злагодженості й навченості, відчуття плеча, яке маємо ми. Плюс нові види озброєння, що вже є в ДШВ: усе це допомагає розбити ворога.

— Так, як це було під Кліщіївкою?

— Там була ворожа суміш: від мобілізованих до полку спецпризначення, під прикриттям механізованих підрозділів, у тому числі шторм-z. Ми вийшли на позиції о 9-й ранку, а вже о 12-й завершили операцію. По нас постійно працювали міномети, але ми просувалися. Місцевість досить важка, тому доводилося періодично кидати «дими», щоб наші орієнтувалися. Тож мали вогневу підтримку від дружніх підрозділів. Зупинитися не могли: одразу йшов приліт, над нами висіли їхні пташки. Моя задача була — управляти штурмовими групами, в тому числі з допомогою цифрових засобів. Тут знадобився й аналіз інформації, зібраної з дронів, і розуміння того, де потрібен маневр, а де — укриття, й адекватні до ситуації блискавичні рішення — інакше група просто не виживе! Втім, коли все закінчилося, радості як такої не було… Швидше, сум: адже ми, на жаль, також мали й загиблих, і поранених. Хоча противник просто тікав від наших напору та впевненості. Емоції зашкалювали, але ми вчимося їх контролювати. Вісімдесятка — бригада з історією, з таким бойовим шляхом, у якому, по суті, немає страху. Всі, хто приходить до нас, передусім штурмовики. А вже потім — водії чи, приміром, старші груп. Інакше й бути не може: тому спочатку розставляв бійців, наче шахи на шахівниці, вчилися маскуватися, непомітно підкрадатися до позицій противника. Далі вже хлопці більш-менш самостійно все роблять: так вибудовуємо взаємну довіру в колективі й вирощуємо старших груп — сержантів. До речі, як інструктор мав можливість навчати майбутніх десант­ників у Великій Британії. Тамтешня логістична матеріальна база допомогла змоделювати ситуації, які використав уже безпосередньо в бойових діях на рідній землі.

— Що ж, власне, треба, аби перемогти підступного ворога?

— Основне — мотивація: а вона у нас значно сильніша, бо захищаємо свою землю; друге — навченість бійців: ми постійно тренуємося, без вихідних і свят; третє — забезпечення сучасною зброєю і четверте — злагодженість підрозділів. І лише тоді, коли всі фактори працюють, як єдиний злагоджений механізм, можна сподіватися на успіх. Бо це ж тільки на словах прозвучало, що Кліщіївку ми відбили за три години. Насправді коротких штурмів не буває: планування таких операцій зазвичай займає кілька діб — підготовка, збір спорядження, відпрацювання різних ситуацій, як то кажуть, холодний розрахунок, уміння зайти на передній край противника. В тому числі, щоб забрати з поля поранених або ж убитих побратимів: було, що виносили хлопців під мінометними обстрілами до п’яти годин, але впоралися. Бо десант своїх не залишає. Це не просто слова: ще не було такої задачі, яку ми не виконали б. Але, повірте, не будь-якою ціною. Головне моє завдання — максимально зберегти людей.

— Що допомагає вам триматися, пане командире?

— Усвідомлення: не вистоїмо зараз — нас просто не буде... Історія доводить: українців краще не чіпати. Бо незалежність у нас в крові, й за неї битимемося до останнього! Так, як це робили попередні покоління. На жаль, війна найближчим часом не закінчиться. Однак ми не просто вистоїмо — ми переможемо. Для цього треба мобілізуватися не лише фінансово, а й ментально та морально. Всім. І ніколи не забувати про людей, які віддали все за нашу майбутню перемогу.

Хочу, щоб моя сім’я жила в цій країні, а не в тій, яку нам намалюють на папірці, щоб тут були щасливими мої діти, син та донька. Дружина щодня скидає мені їхні фото, малюнки. Я ж у відповідь звітую: здоровий, виспався, поїв, «у шапці». Така моя мотивація.

Замість післямови

…ПЕРЕГЛЯДАЮ відео 80-ї штурмової з інтерв’ю Миколи Стригунова. «Мав за честь служити з вами, командире…», «Честь і слава Золотим Левам!» — таких коментарів під ним найбільше. Мабуть, це і є найвища оцінка його важкої й виснажливої роботи. І привід для батьків пишатися сином. А для дружини та діток — чоловіком і батьком. Які ж вони безцінні, ці миті короткої відпустки ротного з передової! Він довго приховував від родини бойове поранення — щоб не хвилювалися.

Мама Людмила Стригунова зізналася: коли зачепила тему ухилянтів, котрі будь-що прагнуть виїхати за кордон, син відповів коротко: «Нехай їдуть, нам більше України залишиться». Нині його рота виконує бойові завдання на Курщині. А мама… вона прагне закрити своїм великим серцем і сина, і його побратимів: бо «другого Дніпра» у нас немає.