• Слово про сучасника

«Добра та надії забагато не буває»

Спілкувалася Інна ОМЕЛЯНЧУК.

ЯКЩО будете в Рівному, то в центрі міста неодмінно зустрінете цього чоловіка: стрункий, підтягнутий, із козацькими вусами, в елегантному пальті та своєму неповторному крислатому капелюсі. Це заслужений діяч мистецтв України завідувач кафедри музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету (РДГУ), краєзнавець і поет, лауреат не одного десятка різноманітних титулів та нагород Богдан Столярчук. Вогник цікавості, неймовірної працездатності та, сказати б, легкості на підйом не згасає — таким він був у 40, у 50, у 60… Таким є і в поважних 76.

Недільного дня прямуємо до його рідної музичної школи №1 імені Миколи Лисенка, що на вулиці 16 липня. Заходимо до невеличкого класу: в оточенні контрабасів та книг (як же пахнуть щойно видрукувані томи!) гортаємо сторінки його незрадливої пам’яті...

— Пане Богдане, як ви зріднилися з першою Рівненською музичною школою?

— Сюди далекого 1960-го привів мене на навчання батько. Мені тоді було 13. Точнісінько, як у Шевченка: «Мені тринадцятий минало…». А нам і кажуть: для денного відділення класу скрипки ваш Богдан уже старий! Не дорослий, а саме старий, уявляєте? Можемо взяти хіба що на вечірнє. Довелося погодитись… Тут мене вчили світлої пам’яті Володимир Климчук, Олександр Островський, які, зокрема, прищепили любов до контрабаса та бас-гітари. Нині в музичній школі №1 розпочався 85-й навчальний рік… Тут поставили на крило багатьох талановитих музикантів, які понесли славу про Рівне по світах…

Я ж просто прикипів до цих скромних історичних стін душею. І завжди отримую моральне задоволення від того, що можу передавати свої вміння та знання дітям.

— Як, власне, ви стали музикантом?

— У 10 років мене вчив грати на скрипці художній керівник сільського клубу і одночасно регент церковного хору Михайло Стрихар. Він дуже любив цей інструмент.

Згодом наша родина переїхала до Рівного, де я закінчив загальноосвітню та музичну школи. Отут і згодився отой сільський вишкіл. Затим були Рівненське музичне училище, Київський інститут культури, Одеська консерваторія. До речі, коли приїздив туди на сесію (бо в консерваторії навчався заочно), грав у оркестрі Одеського оперного театру. І то була надзвичайна насолода! Як і робота в оркестрах нашого Рівненського театру та обласної філармонії. Словом, зі скрипкою й контрабасом не розлучаюся все життя. А в рідній музичній школі клас контрабаса заснував у 1978-му…

— А як вдалося поєднати улюблену справу з наукою, та ще й профільною?

— Директор інституту мистецтв РДГУ світлої пам’яті професор та етнограф Степан Шевчук запросив мене до викладання на кафедрі народного хору і музичного фольклору — так вона називалася. Відтоді й поєднав ці дві життєві стежки. Подорослішав у прямому й переносному значеннях, зрозумів, як це важливо: систематизувати напрацювання — свої та колег, щоб залишити для тих, хто прийде після нас. Уже в університеті створив ансамбль «Хутірські музики». Це ансамбль, який несе людям традицію регіону України, звідки родом той чи інший студент: тут і репертуар відповідний, і костюми. Сопілкарі, цимбалісти, скрипалі, бас-гітаристи — всі в нас є.

— Хтось заперечить: мовляв, не до фольклору сьогодні, коли в країні війна… А що скажете ви, «творчий колектив в одній особі», — як влучно назвали вас колеги-журналісти?

— Скажу так: війна мотивує мене до щоденної творчої сповіді перед тими, хто поруч, і тими, хто житиме в Україні завтра. Ми відійдемо в кращі світи — хтось раніше, хтось пізніше. А що залишимо по собі? Тому працюю ще більш наполегливо і, якщо хочете, вперто, видаю книгу за книгою. Де беру кошти? Працюю в університеті, пенсію отримую. От і вкладаю в книги — ось, бачите, щойно з друкарні (дістає із закутка книгу, що пахне свіжою фарбою). Це лірика «У тиші погляду твого» — війна, як то кажуть, спровокувала мене на неї, зачепила давні струни душі. Бо любові, добра та надії забагато точно не буває — погоджуєтеся?

…Невже зміліло джерело

Тих почуттів, таких далеких?

І зморшки посікли чоло,

Й забрали ті роки лелеки?

Та хоч в душі лишився відчай,

Затямив я кохання суть:

Тебе любов’ю возвеличу —

Через життя все пронесу…

Це так, лише один епізод із невеликої книжечки, що видав днями.

А особливо дорога мені «Дмитрівка на Рівненщині: історія, культура, постаті». Тут, як ви розумієте, все про моє рідне село, яке засноване в 1910 році й де живуть найкращі люди в цілому світі. Вони так цікавляться історією рідної місцини, що після презентації книги купували навіть по дві — й це в наш надскладний час! Кожен хотів мати її в родині. Тобто у людей є непідробний інтерес до власних витоків, вони все розпитують, прагнуть до них докопатися! Війна сформувала потужний суспільний запит на історичну правду, і це чудово.

Якось на конференції в Польщі побачив розлогі генеалогічні дерева — їх із гордістю демонстрували нам колеги. Тоді й замислився: чому ж ми не знаємо свого родоводу, не досліджуємо його?

І засів у архівах: від ранку до смерканку. Ви знаєте, як це цікаво, відірватися не можна! Свою родину, яка бере початок із давнього княжого Дорогобужа, дослідив до 1760 року. Причому по обох лініях, маминій і татовій. І виокремив ці дослідження у книгу «Мої родинні витоки». Тепер можу сказати не лише польським колегам, а й усьому світові: я нащадок давнього українського роду й цим пишаюся.

— Знаю, що ви не втомлюєтеся берегти пам’ять про митців Рівненщини ще й у меморіальних дошках. Ви встановлюєте їх на будинках, де мешкали ці люди, власним коштом. Не помиляюся?

— Ні. Це ж були мої колеги, вчителі, наставники. Ну чим я можу їм віддячити нині, коли вони вже пішли на службу до Господа? Книгою, меморіальною дошкою. От знайшов фірму, яка такі дошки виготовляє. Замовляю, оплачую. А сам пишу листа міській владі з проханням погодити встановлення за конкретною адресою. Отак і з’явилися вони на будинках, де жили наші митці: вже згаданий диригент Богдан Депо, фольклорист і музикант Юрій Цехміструк, музикант Петро Фесай, неперевершений співак Микола Бешта, диригент і педагог Григорій Глотко, краєзнавець Іван Пащук. Ідуть повз люди, побачать отаке нагадування, дізнаються щось нове. А можливо, хтось із них піде до бібліотеки чи до архіву й детальніше поцікавиться кимсь із земляків?

— Кажуть, учень має перерости вчителя. У вашому випадку це так?

— Так, і від цього я, повірте, на сьомому небі! Приміром, Юрій Гаврилюк закінчив Лондонську вищу школу музики і театру і тепер практикує в Прибалтиці в ансамблі «Кремерата» під керівництвом відомого скрипаля Гідона Кремера, Роман Рибак навчається у Львівській музичній академії, Юрій Зброжик закінчив Київську консерваторію, грає в ансамблі «Камерата» Київської філармонії. Олександр Рисінський у музичній школі №2 в Рівному теж заснував клас контрабаса. Вже учні учнів продовжують нашу справу. Бо народна пісня, музика, фольклор — вічні. Як родина. І як Україна.

Фото Олександра Харвата.