|
Архів Вівторок,
№ 3 (20047) |
 Про нас |
 Реклама |
 Поточний номер |
 Передплата |
| |
| Малюнки А. Василенка | PDF архів | Архів |
| У номері: | Добрий господар |
|
|
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
| ||||||||
Версія для друку На головну
«Мамо, у мене немає ніг...» Віктор ЗЕЛЕНЮК. Вінницька область. Фото автора.
Господь Бог подарував йому гарну вроду і високий зріст, добре серце і невимовно жорстоке випробування долі. Бо у двадцять років залишитись без обох ніг — це страшенно несправедливо. НА ПОЧАТКУ повномасштабного вторгнення росії в Україну Андрій Собковський, нещодавній випускник Козятинського вищого професійного училища і провідник пасажирських потягів, уже майже рік ніс строкову службу у взводі охорони батальйону зв’язку, що дислокувався на Півдні України. Караулка знаходилась у підвальному приміщенні солдатської казарми. — Увечері 7 квітня 2022 року я ліг відпочивати, бо о третій ночі мав заступати в наряд, — згадує Андрій. — Прокинувся від потужного вибуху і зрозумів, що мене привалило. На мої ноги впала бетонна плита. Загорілась буржуйка. Приміщення оповив дим, було важко дихати... Я чув, як від болю стогнали побратими, вони просили пити… Через силу я зміг дотягнутися до ящика з яблуками і роздав їх хлопцям, щоб смоктали сік, поки їдуть рятувальники… Окупанти вдарили по батальйону зв’язку трьома ракетами. Тоді загинуло сімнадцять наших воїнів. Андрій дивом вижив після одинадцяти годин перебування під завалами. Він дістав тяжкі травми. Настільки тяжкі, що у медиків Одеської обласної клінічної лікарні не залишилося вибору — вони ампутували йому обидві нижні кінцівки вище колін. Після того розпочався непростий процес лікування і реабілітації, який триває досі. «Проводили сина в армію 1 червня 2021 року і постійно з ним спілкувалися телефоном. А сьомого квітня 2022-го, коли сталася біда, він не вийшов на зв’язок, — приєднується до розмови мама Андрія Наталія. — Цілий тиждень ми жили в невідомості. По телевізору почули новину, що був обстріл ворожими ракетами Одеської області. Серце обірвалося! Господи, та це ж десь там служить наш синок! Ми не мали контактних номерів його командирів, тож місця собі не знаходили. Заспокоювалися думкою, що не його частину обстріляли. Аж потім зателефонували до мого чоловіка Віктора і сказали, що Андрій в лікарні. І ні слова більше! Ми не знали що робити, куди їхати, кого питати… Страшну правду повідомила якась жінка. В неділю вдосвіта вона зателефонувала і каже: «Я медсестра, ваш син перебуває в реанімації обласної лікарні. З ним усе добре, і ви можете з ним поговорити, він вам усе розкаже…». Крізь свої ридання чую Андрія: «Мамо, у мене немає ніг…». Не пам’ятаю, як я тоді встояла. Мені здавалося, що увесь світ впав на мене… Я записала номер телефону завідувача відділення, який попередив, що не треба зараз турбувати своєю присутністю Андрія, бо однаково до нього в реанімацію нікого не пустять. І коли сина перевели у хірургічне відділення, я з чоловіком та рідною своєю сестрою Ірою, хрещеною мамою Андрія, поїхала в Одесу. По тижню чергували з Ірою біля нього. Хлопців у відділенні було багато, а всім пораненим не могла дати раду одна санітарка. Син дуже хотів додому, ну просто рвавсь у село. Його гнітила шпитальна обстановка, а психологічний стан падав до нуля. Як могли, ми його підтримували і заспокоювали. У липні я знову поїхала до нього, поїздом привезла у Примощаницю. І Андрій ожив духом. Саме в цей час зателефонували з Києва і сказали, що йому виготовили тренувальні протези, треба їхати на примірку. Почався новий, довгий і складний етап: реабілітація. Тепер коло нього була кохана дівчина Софія. Вони дружать ще зі шкільних років, а познайомилися на учнівському туристичному зборі. Тепер вони мешкають разом, планують офіційно узаконити свої стосунки. Софія родом із сусідніх Семенок, вона дуже співчутлива і доброзичлива, з любов’ю дбає про нашого сина. Батьки її теж добрі люди. Андрій і Софія часто їздять до них, і ми з чоловіком вже по-родинному спілкуємося з ними. Попри все життя триває, і, дасть Бог, у нас з’являться внуки… Нещодавно в житті Андрія сталася ще одна знакова подія. Завдяки благодійному фонду «Центр Спасіння Життя» він літав за океан, в Америку, де разом з іншими захисниками України брав участь в акціях на підтримку нашої країни». «Ми провели дуже багато зустрічей з простими американцями, а також із конгресменами. Розповідали про війну, обстріли цивільного населення, обговорювали наші проблеми, — каже Андрій. — Там я познайомився зі щедрими благодійниками подружжям Михайлом та Ольгою Добролюбовими, які зібрали кошти мені і ще одному військовому на протезування. Завдяки їм у мене тепер найсучасніші протези. Я дуже вдячний їм, а також лікарям, всім, хто мене підтримував і допомагав, що живу і маю змогу стояти на «своїх ногах». Молодий чоловік сповнений планів, він не має сумнівів, що зможе й надалі працювати та наближати майбутню Перемогу. Версія для друку На головну |
Тарифи зрослиЧитатиПриблизний розмір індексації — 13%ЧитатиВтрачено п’яту частину площЧитатиВипадки АЧС почастішалиЧитатиПереселенці працюютьЧитатиВійна і проти нашої культуриЧитатиГазовий рекордЧитатиЖиветься несолодкоЧитатиОновлено план розмінуванняЧитатиЕкспорт просідаєЧитати |
|
