• Думки вголос

Що не так?

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

м. Харків.

У Харкові відкрили пам’ятник загиблим дітям. Подія нібито зворушлива і на часі. Однак на душі муляє, бо щось не так із цим монументом…

ЗА ПОНАД рік російського широкомасштабного вторгнення, поінформував Офіс генерального прокурора України, станом на 10 червня 2023 року 1501 українська дитина постраждала через збройну агресію росії: 487 загинули та 1014 зазнали поранень різних ступенів тяжкості. Ці цифри не остаточні. Триває робота з їх встановлення в місцях ведення бойових дій, на тимчасово окупованих та визволених територіях. А скільки юних громадян скалічено тілом і душею… Вони ніколи не стануть такими, як раніше, їхнє дитинство вкрадено, знищено вогнем і мечем… Цього болю — батьківського і дитячого — вистачило б на монумент заввишки з Говерлу.

Щоправда, статистика з її сухими цифрами притлумлює біль. Нестерпно він ріже душу, коли згадуються конкретні маленькі українці. Дівчинку біля Салтова розстріляли в автомобілі, яким її родина намагалася евакуюватися. Батьки вціліли, а їхня кровинка загинула. Ще одна трагедія: батьки вивезли донечку до Великого Бурлука, аби врятувати. Проте тут її наздогнала смерть. Російські нелюди поцілили дитині в голову…

Пам’ятаю обстріл Павлового Поля в Харкові, коли рашисти накрили цей житловий мікрорайон «піонами». Коли вибухають набої такого калібру, настає пекло. Артналіт застав батька з п’ятирічним синочком на прогулянці... Після вибуху перший довго не міг втямити, куди подівся хлопчик, якого вирвало з рук. Виявилося, що вибуховою хвилею тіло дитини закинуло на дашок під’їзду.

Світлина, зроблена у харківському мікрорайоні Салтівка, який рашисти зі своєї території методично знищують із перших днів підлого вторгнення, обійшла увесь світ: чоловік молиться, тримаючи руку помираючого сина, що лежить на землі... Тоді російська ракета «ураган» посеред дня поцілила у трамвайну зупинку. Якби я робив пам’ятник полеглим дітям, то втілив би образ із цієї світлини: батько, який молиться над тілом сина.

Автори монумента на увічнення загиблих дітей бачили перед собою інший образ — чорний камінь, що має символізувати вибух, і двоє дітей-янголів, які злітають над ним. Не дуже оригінальний задум. Але найбільше несприйняття викликає, як на мене, напис на брилі: «Маленьким янголам, які так рано зустрілись з людською жорстокістю та, на жаль, ніколи не стануть дорослими…»

Що не так? А ви вчитайтеся. Дитина може наразитися на жорстокість по-різному: когось вбив маніяк, когось п’яний водій... А де на пам’ятнику згадка про найжорстокішу в Європі за останні майже 80 років війну, про те, хто саме вбив наших дітей, хто їх мучив, хто вивіз з України, аби зробити яничарами? Врешті-решт, хто прагне з маніакальною впертістю викорінити нашу націю, знищити всіх до ноги, знищуючи лише за те, що ти українець. Пам’ятники ставляться на десятиліття, вони мусять доносити ці посили, аби не влаштовували нам геноцид знову і знову.

Харків’ян постійно заколисують безликістю й узагальненнями. Була станція метро «Радянської армії», а стала просто «Армії». Назва, погодьтеся, на будь-який час. Іншу станцію, перейменовану ще 2016 року на честь генерал-майора Петра Григоренка замість кривавого російського маршала Жукова, знову перейменували — вже на невиразну «Палац спорту». Аби без акцентів. Московський проспект тепер називається Героїв Харкова. Хто б не правив — чи ми, чи окупанти — назва підходяща. Кожен у голові має своїх героїв.

Так і з пам’ятником. Ніякої конкретики, ніяких акцентів. Невідомо, хто, невідомо, де, невідомо, коли виявив жорстокість, — і діти стали янголами.

Оце таке послання майбутнім поколінням?