• З інших видань

То чи обдурять нас іще раз і чи погодимося ми з цим

Олег Покальчук,

письменник, соціальний психолог, член Національної спілки письменників України.

zn.ua від 30 травня 2023 року.

БУВ колись давно жарт про двох мішечників, батька і сина. По-сучасному — представників середнього класу, малого бізнесу, громадянського суспільства. То вже як вам до вподоби.

Заледве вони вперлись у потяг, захекані, з клунками, як той рушив. Меткіший із них, помітивши зміну пейзажу за вікном, притьмом вигукнув іншому оте сакральне: «Хапай мішки, вокзал відходить!»

Логіка, критичне мислення — все ж було на місці, як і мішки. Либонь, теж повні стратегій і наративів. Працьовиті й завзяті люди дуже поспішали з речами на вокзал і ледь устигли. Вони достеменно знали, куди так хутко поспішали.

Ну а поїзд… що таке поїзд? Якась менш поважна, естетично недосконала частина вокзалу. Не варта такої прискіпливої уваги, як оте сакральне місце, куди вони поспішали.

Тобто мішечні (ринкові, зараз би сказали) цінності, мотиваційні орієнтири, логістика спрацювали дуже добре. Але що робити, коли раптом виявляється — омріяна геолокація наміряється кудись підступно чкурнути?

Перше — треба хапати цінності в оберемок. Друге — ви-явити активну життєву позицію, тобто прочинити двері назустріч новій реальності. Може, ще вдасться той вокзал якось наздогнати. Хтось небайдужий почує, смикне стоп-кран вокзальний. І все знову стане на свої місця. Відбудується попередня реальність.

Ця нехитра приповідка — про те, що «картинка» у вікні нашого спільного поїзда змінюється швидше й більш несподівано, ніж уявлялося досі.

Є класичні розбіжності між кожною владою і кожним суспільством. Залежно від країни вони більші або менші, пропорційні або не дуже. Вони «дихають», змінюються в розмірах, і це такий споконвічний дратівливий процес діалогу, який замінив міжусобиці, починаючи від давньоанглійської «Магна Карта» («Велика хартія вольностей» 1215 року, перша «неписана» конституція Англії. — Ред.)

Посполитим оця вся політологія не дуже цікава. І це зрозуміло. Бо вони бачать і говорять про те, що їм конкретно болить. І це ніяка не метафора «болю», а всеохопний фізичний біль втрат, який жодним «єдиним марафоном» не вилікуєш. Ну й далі виникають запитання. «Фішка» в тому, що на початку вторгнення, коли запитання виникали, відповіді швидко знаходилися, бо всього функціоналу й було — ми з вами. Це тепер усе складно, не на часі й таке інше.

Розберімо трохи ці претензії. Насамперед варто розмежувати умовну «владу» на логістично-організаційну складову та партійно-політично-електоральну.

Щодо першої частини, то в суспільстві є люди (хоч і небагато, на жаль), які роками вже чудово орієнтуються у фінансово-правових оборудках бюрократії й аргументовано виставляють черговій владі своє чергове «шозанах». По тому, перекладене доброю англійською, «шозанах» правильно впихується партнерами України в раніше невпихуємі політичні місця. І воно все разом із мішками наших цінностей поволі рухається в напрямку метафоричного вокзалу.

Тут процес прозорий і ефективний здебільшого тому, що клептократія за інерцією намагається красти гроші західних партнерів України. Вони, певна річ, розуміють і поважають наші «культурні» традиції, але до певної межі.

Що стосується партійно-політично-електоральної частини, то тут усе сумно. Насамперед тому, що вона не просто є, а намагається квітнути й буяти в умовах війни. Тобто вона себе цілком «відбудувала», згідно з власними ж гаслами, й намагається «дахувати» вищезгадане на новий лад уже під новими гаслами.

«Медовий місяць» влади та суспільства минув більш як пів року тому. На самому початку вторгнення (а десь і заздалегідь) влада переважно випарувалася, особливо на місцях. Самоорганізація українського суспільства за якістю була дуже далекою від сьогоднішнього вихваляння на цю тему, але принаймні вона точно відбулася. Почала складатися якась дієва конфігурація мільйонів взаємно мотивованих людей, у якій лідерство визначається суто ефективністю дій.

Дивлячись на це несертифіковане й волюнтаристське неподобство, влада почала потихеньку й чемно проситися назад до суспільства. Великодушна українська громадськість, шануючи вікові традиції наступати на ті самі граблі, гостинно розкрила обійми. Далі все було і є, як у казці. Точніше, як у «Казці про рукавичку».

Гасла «відбудови України» не можуть нікого залишати байдужим з огляду на масштаби руйнувань. Вони такі, що справді беруть за живе. Але ці гасла, зокрема (за самим змістом терміну «відбудова»), означають повернення до якоїсь довоєнної системи суспільно-політичних взаємин.

І далі ступаємо на тонку кригу уточнень: яку саме модель України, за якого конкретно президента чи гетьмана можна вважати гідною відбудови? В цьому місці зазвичай западає гнітюча тиша, а відтак традиційно налітає шторм від різних ботоферм. І який традиційно не завершується нічим, окрім здіймання культурно-історичної піни.

З огляду на це можна сказати, що відбудова України в її демагогічній частині йде повним ходом. Бо всім цим гаслам і суперечкам — понад тридцять років, починаючи від «Української духовної республіки» й видавання посвідок громадянства УНР на початку 90-х, не кажучи вже про дискусії «Народного Руху».

Хотів було сказати, що паралельно з усім цим ідеологічним вертепом триває страшна кривава війна. Але, вочевидь, уже не паралельно, а перпендикулярно.

Поясню цю думку так. Загалом демократичне українське суспільство розвивало свою демократію не стільки внаслідок розбудови відповідної законодавчої бази та механізму неухильного виконання законів, скільки внаслідок поступового зниження принциповості.

Видавалося це за споконвічну народну мудрість і правильне розуміння тубільцями засад демократії, за що нас однією рукою плескали по плечу, а другою забирали ядерну зброю і зброю взагалі.

Ми шизофренічно визнавали не просто існування комунізму як ідеологічного явища, а компартії України (лише вслухайтеся в це прекрасне словосполучення) як повноправних учасників державного будівництва країни. Яку вони та їхні попередники фізично нищили, морили голодом, тюрмами, засланнями. Так, громадянське суспільство якось там періодично висловлювалося супроти цього. І що з того? Це суспільство показували в демократичних медіазоопарках Європи та США — бачите, плюралізм!

Потім ми демократично визнавали бандитів, потім — олігархів (це ж капіталізм, що ви хочете!), доки врешті не обрали собі президентом аж такого зажерливого хама, який вдавився Майданом.

(Внутрішній протест читачів проти авторського «ми» легко долається, якщо пригадаєте, як десятиліттями під час підрахунку голосів у прямому ефірі з однаковою динамікою змінювалася телевізійна барва із заходу на схід. То це й тепер ніяк не змінилося).

Повторю ще раз. Створення української політичної нації поставило під загрозу добробут і благополуччя глобальних політичних гравців.

І вони, позірно протилежні, заходилися прищеплювати українцям глобальну безпринципність під вивіскою демократії, толерантності, плюралізму тощо. Головне — щоб не мстилися за наругу, не нищили своїх ворогів, не переслідували їх за законом чи по совісті, не обмежували у правах.

Щоб навіть думки такої не виникало. Маєш переконання, маєш принципи — фу-фу, не демократ, позитивна дискримінація тобі та візові обмеження.

Так от, війна поза всіма цими оборудками породила величезну кількість людей із переконаннями та принципами. Для всієї цієї пацифікаційної агентури впливу — що кацапської, що західної, яка чудово почувається в Україні внаслідок мудрої державної кадрової політики, — це дуже неприємний чинник.

У чому полягає ота неприємність? В усі попередні часи, включно з війною 2014 року, ота вищезгадана толерантність-безпринципність давала змогу існувати різновекторним верствам суспільства паралельно. Такий от геометричний парадокс. Різних там радикалів, націоналістів, добровольців, патріотів можна було пересварити, розщепити, взаємно нацькувати, купити. Бо ці соціальні групи були паралельними до інших. Тобто подібними, але іншими. А отже, можна було знайти горизонтальні інструменти впливу, вербування, кооптування, корупції.

Ну але ж так не буває. Ти або інший, або подібний. А хитрохвостість наша, щоб і тут, і там мати зиск, — це одноразове. Один раз тебе використали, й усе.

Так от. Говорити про поточну психологію людей на війні всерйоз — то дурити себе та інших. Якщо ви розумієте, про що йдеться, то нема потреби це якось деталізувати. А якщо досі не розумієте, то з якого дива вам це треба пояснювати — щоби що? Якщо у вас є локальні особисті проблеми адаптації когось із кимсь, то на другому році великої війни існує вже купа цілком притомних фахівців, які вас за недорого розрадять.

А я обмежився б лише чинником соціального впливу й можливими ризиками. Зазначу, що ризиками з погляду фінальної ефективності, а не «не на часі». Також я б проминув морально-етичну складову, й ось із яких причин. Усі моральні ремствування та поетичні закляття з погляду їхньої ефективності не варті одного набою 5.45. Я вже не кажу про «Баррету». Під ефективністю я маю на увазі незворотність результату, а не оте все, що я бачив тридцять років.

Отож маємо велику кількість людей із запитаннями без відповідей, які перпендикулярно «врізаються» в наше тилове смузі з піксельним шоколадом. Одразу зауважу, що навіть як колишній письменник-фантаст не розглядаю «переворотних» сценаріїв подій. Вивчав їх окремо, й вони за генезою зовсім не такі, як у кіно, і, прости Господи, в популярній політології.

Зараз буде олдскульне (канонічне. — Ред.) запитання. Ви коли-небудь намагалися вставити британську електричну вилку в європейську розетку? І струм той самий, і все ось-ось запрацює, тільки не лізе. Натиснеш, і воно тріскається все.

Люди війни, назвімо це так, окрім того, про що краще помовчати, бачать крізь свою оптику дві цілі.

По-перше, «ждунів», кажучи делікатно. А неделікатно — чималу, не скажу що абсолютну, кількість прокацапського населення з громадянством України на щойно визволених чи прифронтових територіях. Ну, тих чудових громадян, чиїм демократичним електоральним вибором ми ще не так давно тішилися. Це ж і за них воюємо, за їхнє право бути паскудами.

По-друге, бачать умовну «владу», яка, коли дивитися крізь військову оптику, цих «ждунів» дахує, бо це ж потенційний електорат, і «не всьо так однозначно». Так, СБУ когось там періодично ловить, але великі риби — то як у гуманній західній риболовлі. Заплатив гроші, піймав, відпустив розмножуватися.

Це трохи гротескна картинка, чорно-біла, але іншої оптики на війні нема. В тепловізорі це все має ще гірший вигляд.

Повертаємося до жарту про вокзал і поїзд. Високомотивовані люди з чіткими намірами можуть системно помилитися в докладанні своїх зусиль. І, безумовно, їм усіляко допомагатимуть припуститися такої помилки.

От уявний ветеран повертається з віртуальним автоматом та ідеологічним БК, і на першому ж політичному блокпосту його зупинить політкоректний патруль із плюралізмом напоготові — а є документ на право володіння й носіння принциповості у спорядженому й готовому до вживання вигляді?

Є романтичний запит на те, що от «прийдуть хлопці з фронту й усе швидко порішають» (далі довгий список, кого порішають, як і чому). Безглуздий він із тієї простої причини, що трансформаційні етапи розвитку суспільства (як і дезінтеграційні, якщо йдеться про кацапів) волюнтаристським шляхом іще ніхто ніколи не впроваджував.

Річ не в тому, що вони можуть дати. Ці інструменти не влізуть у процес політичних трансформацій, принаймні безкровно не влізуть. Річ у тому, чого вони можуть не віддати, — принципів.

Увесь процес маніпуляції їхньою поведінкою зводитиметься до того, щоб вони схопили мішки з цінностями й вистрибнули з вагона. Як це робили всі їхні наївні й патріотичні попередники.

Ефективна поведінка — це знайти провідника, дістатися до начальника поїзда, за потреби взяти за зябра машиніста. Тоді буде вірогідна відповідь на запитання, хто куди їде. І чи потрібен нам увесь той вокзал.

Долучу кілька загальних тез, які допоможуть узгодити зусилля й не витрачати часу на пустопорожні балачки.

1. Історія ніколи нікого нічому не вчить. Ні давня, ні нещодавня. Це шкідливий просвітницький міф. Бажання людей узагалі чогось навчитися є дуже перебільшеним. Ніхто не робить жодних практичних висновків ані з помилок (своїх чи чужих), ані зі здобутків. Та й історія споконвіку безсовісно переписується під потреби пропаганди, щойно змінюється політичний режим або правитель.

2. Жодні війни, катастрофи та руйнування, включно з прямими матеріальними й тілесними збитками, не змінюють переконань людей. Драматизм ситуації тільки посилює той світогляд, який сформувався в людини раніше. Якщо він, певна річ, узагалі був. Грішники не каються, негідники не спокутують, «вата» не перефарбовується.

3. Світогляд — це не запозичені гасла з гарної книжки, які змінюються, щойно тобі підсунуть іще гарнішу. Це конструктор поведінкових моделей, який формується насамперед у родині. Імітація державної турботи про патріотичне виховання хіба що породжує ідеологічних баранів і пройдисвітів у вишиванках, які традиційно стрижуть електоральну вовну. Наявність у громадян власного патріотичного світогляду завше є проблемою для влади, яка узвичаєно натягує сову своїх нічних марень на «глобус» України.

4. Заміна віри в ідеї Маркса—Енгельса на віру в ідеї Поппера—Сороса, заміна суржику на псевдоанглійські мовні покручі, заміна комуністичної цензури на цькування іменем політкоректності, комсомольців — на грантоїдів нічого не змінює у поведінці мас, які здебільше навіть не в курсі цих епохальних змін на краще.

5. Ми недооцінюємо кількість ідіотів, які нас оточують, і їхній руйнівний потенціал. Це повсякчас перевершує наші найсміливіші припущення. Дурість ніяк не позначається на інших людських якостях. Дурень — рандомне створіння, яке не піддається навчанню, ваша інтелектуальна перевага не дасть вам шансів прогнозувати й змінювати дурну поведінку.

6. «Наша влада має бути страшною для наших ворогів» (с).